Статья 49 Принципы законности и пропорциональности при определении преступлений и наказаний 2 часть

Говорячи про співвідношення вимог заборони дискримінації й ефективності, необхідно відзначити наступне. Практика Суду ЄС свідчить про те, що просте застосування однакових умов (вимога заборони дискримінації) саме по собі не є достатньою гарантією їхнього виконання. Суд ЄС указав на те, що «вимога заборони дискримінації не повинна виправдувати застосування мір, що роблять повернення зборів, зроблених у порушення права Союзу, фактично неможливим, навіть якщо таке положення справ поширюється й на платників податків, які мають аналогічні вимоги по національному праву».[37]

Таким чином, зазначені вимоги носять кумулятивний, а не альтернативний характер. Іншими словами, у тих випадках, коли національні процесуальні норми застосовуються до позовів, що виникають із права ЄС, без дискримінації, у випадку якщо вони унеможливлюють або роблять надмірно важким здійснення комунітарних прав, те вимогу ефективності, мабуть, не буде виконано.

Протягом тривалого періоду часу зазначені вимоги не робили великого впливу на правозастосовну практику. Це було зв’язано, насамперед, з тим, що Суд ЄС не давав чіткого роз’яснення значення й правових наслідків цих вимог. Паралельно з розвитком вимог заборони дискримінації й ефективності в практиці Суду ЄС можна простежити розвиток принципу повної дії права ЄС. Відповідно до вказівки Суду ЄС, пряме застосування означає, що норми права Союзу повинні повністю й одноманітно застосовуватися у всіх державах-членах, його норми є прямим джерелом прав і обов’язків для всіх суб’єктів, що підпадають під їхню дію. Зобов’язання по прямому застосуванню права Союзу поширяться й на національні суди як органи держав-членів. Розглянувши далі доктрину верховенства права ЄС, Суд ЄС ухвалив, що національний суд зобов’язаний «застосовувати в підвідомчій йому справі право Союзу у всій його повноті й захищати права, які право ЄС породжує в приватних осіб. Відповідно національний суд не повинен застосовувати ті норми національного права, які суперечать праву Союзу».[38] Суд ЄС виступив проти практики італійського суду, відповідно до якої тільки Конституційний суд Італії вправі скасовувати норми національного права, які порушують право ЄС. У зв’язку із цим Суд ЄС указав на те, що будь-яка норма, «яка послабляє дію права Союзу, позбавляючи національний суд повноваження не застосовувати національні норми, що перешкоджають повній силі й дії права Союзу, не відповідає самій суті права Союзу».[39] Таким чином, Суд ЄС ясно сформулював прецедентну норму, відповідно до якої національний суд, що розглядає підвідомчу йому суперечку, що випливає із права ЄС, зобов’язаний додати повну дію нормам права ЄС, не чекаючи, коли суперечна йому національна норма буде скасована національним законодавчим органом або національним конституційним судом.

В відповідності із системою, установленою установчими договорами, право ЄС опирається на національні суди в питаннях примусового виконання своїх правових приписань. Кожний національний суд зобов’язаний забезпечувати повну дію норм права ЄС у підвідомчих йому суперечках. Якби конституційний суд держави-члена мав повноваження скасовувати норми національного права, що суперечать праву ЄС, то це було б істотною перешкодою для застосування права ЄС і захисту комунітарних прав у національних судах. Зобов’язання направляти кожне питання, пов’язане із сумісністю національної норми із правом ЄС, у конституційний суд (що припускає довгий, складний і дорогий судовий розгляд) перешкодило б приватним особам захистити свої коммунітарні права. Більше того, право ЄС не могло б застосовуватися протягом строку розгляду питання в конституційному суді.

Концепція Суду ЄС про судовий захист прав приватних осіб у національних судах ставить метою досягнення певних результатів, залишаючи на розсуд судів вибір процедур і способів, за допомогою яких цей результат повинен бути досягнуть, при повній інституціональній і процесуальній автономії держав-членів. Для виконання цього завдання необхідно виконати дві умови. По-перше, повинні існувати компетентні суди з необхідними повноваженнями, що дозволяють захищати коммунітарні права приватних осіб. По-друге, потрібні процесуальні норми й способи захисту, які дозволяють зацікавленим особам одержати доступ до правосуддя й ефективно захищати свої права.

У цей час, мабуть, що одних лише національних процедур і способів захисту часом недостатньо для ефективного захисту прав приватних осіб. Відповідні національні норми з ряду причин можуть не дозволити національним судам виконати покладені на них завдання, що, у свою чергу, послабить захист прав приватних осіб. У цьому випадку виникає необхідність змінити існуючі національні норми для забезпечення повного й ефективного захисту комунітарних прав приватних осіб.[40] Більше того, при певних обставинах можливе створення нового способу захисту, не передбаченого національним правом.

Строк позовної давності – ще одна категорія можливих перешкод, які були предметом ретельного розгляду в Суді ЄС. У цілому, строки позовної давності, як і решта умов, що регулюють національні позови, за допомогою яких приватні особи можуть захистити комунітарні права, залишені на розсуд національних правових систем. Зазначені строки повинні задовольняти лише двом умовам. По-перше, вони не можуть бути менш сприятливими, чим строки позовної давності, застосовні до аналогічних позовів національного характеру. По-друге, вони не повинні унеможливлювати або робити надмірно важким здійснення прав на практиці.

Погодившись із існуванням розумних строків позовної давності із причин правової визначеності, Суд ЄС також прийняв її наслідки: у ряді випадків приватна особа може втратити право захистити в суді комунітарні права. Таким чином, Суд ЄС поставив принцип правової визначеності вище принципів ефективного судового захисту й повної сили й дії права Союзу. У рідких випадках, коли право ЄС безпосередньо встановлює способи захисту, національний суд повинен надати зазначені способи захисту. Наприклад, директива № 79/207 (яка гарантує рівноправність на робочому місці) дозволяє визнати недійсними умови трудової угоди, що порушують принцип рівноправності.

Однак у більшості випадків право ЄС не містить вказівок на спосіб захисту породжуваних їм суб’єктивних прав. Виходячи із принципу процесуальної автономії, у тих випадках, коли право Союзу прямо не пропонує певний спосіб захисту, держави-члени вправі самі вибирати санкції й способи захисту для примусового виконання права Союзу в національному правопорядку. Однак право Союзу, проте, впливає на вид і зміст способів захисту, надаваних потерпілим сторонам. Отже, право Союзу щодо цього обмежує принцип процесуальної автономії.

Практика Суду ЄС відносно способів захисту свідчить про те, що право ЄС обмежує процесуальну автономію держав-членів у тих випадках, коли це необхідно для ефективного судового захисту комунітарних прав. Первісна презумпція, відповідно до якої національні правові системи надають адекватні й ефективні способи захисту приватним особам, була переглянута Судом ЄС. Відповідно до останніх рішень Суду ЄС, він вважає за необхідне давати тверді вказівки відносно як видів способів захисту, так і матеріальних умов, виконання яких надає право на одержання того або іншого способу захисту.

Становить певний інтерес і практичне значення правил, установлених для звернення до Європейського Суду по правах людини.

Насамперед, ці звернення повинні відповідати ряду умов. Першою з низ прийнято називати так звану «умову прийнятності». Під прийнятністю у цьому випадку розуміється сукупність обставин, наявність яких надає право звертатися в Європейський суд по правах людини.

У якості наступної висувається умова “Ratione Temporis”. Дана умова означає, що в міжнародних органах можна оскаржити тільки ті порушення прав людини, які відбулися після того, як держава прийняла на себе зобов’язання дотримувати вищевказаних міжнародних договорів – звертатися в Європейський Суд по правах людини – після 5 травня 1998 року. Стосовно до Європейського Суду по правах людини, умова Ratione Temporis включає також обов’язок особи звернутися в Європейський Суд по правах людини в плині 6 місяців з моменту порушення його прав, з моменту винесення останнього судового рішення. Ця умова є найбільш строгою умовою прийнятності, тому що Європейський Суд по правах людини не відновлює пропущений строк ні по яких підставах, навіть самих поважних.

Обов’язковою також є умова вичерпання внутрішніх національних можливостей захисту. У цьому випадку слід мати на увазі, що для як сучасного міжнародного права, так і для права європейського є загальним принцип, у відповідності, з яким державі необхідно дати можливість виправити порушення самостійно, тобто, якщо суд першої інстанції порушив права, те цілком імовірно, що касаційна інстанція їх відновить, у всякому разі, вона має достатні повноваження, щоб їх відновити.

Проте існування умови вичерпаності засобів внутрішнього правового захисту, є найбільш спірним питанням. Часто можна зустріти точку зору, що для звернення до Європейського Суду по правах людини необхідно використати касаційний порядок, наглядовий порядок, звернутися в Конституційний Суд держави. В той самий час Європейський Суд по правах людини у своєї практиці виходить позиції, що наглядовий порядок є неефективним, і, отже, немає необхідності його вичерпувати, тим більше, що при зверненні в порядку нагляду, заявник ризикує пропустити 6 місячний строк.

Крім того, Конституційний суд кожної держави має чітко встановлені законом повноваження, при цьому використати механізм Конституційного суду при захисті прав та свобод не завжди представляється можливим. Таким чином, за загальним правилом, засоби правового захисту будуть уважатися вичерпаними, якщо особа зверталася в касаційному порядку, тому що тільки касаційний порядок відповідає всім необхідним вимогам ефективності засобів правового захисту:

– заявник по своєму волевиявленню може порушити цей порядок,

– одержати судове рішення, що безпосередньо визначає його права й обов’язки.

Що стосується практики Європейського Суду по правах людини, то він може визнати звернення прийнятним, якщо заявник доведе, що використання засобів правового захисту усередині держави є неефективним.

Важливою також є умова правосуб’єктності. Відповідно до Конвенції ніхто не може бути позбавлений правосуб’єктності, тобто в ці органи можуть звернутися ті, хто за внутрішньодержавним законодавством не має можливості захищати свої права самостійно: душевнохворі, діти, інваліди й т.д.

У якості інших умов прийнятності зазначимо:

– скарга повинна подаватися жертвою, тобто тією особою, чиє право було порушено.

– скарга не повинна бути анонімною, хоча заявник може просити Європейський Суд по правах людини не згадувати його ім’я при публікації рішення та прес-релізів.

– скарга повинна бути обґрунтованою, тобто на заявнику лежить тягар доведення порушення його права.

– скарга не може бути одночасно подана в Європейський Суд по правах людини та у Комітет із прав людини ООН.

69. Спільна зовнішня політика політика безпеки, як особливий напрям зовнішньополітичної діяльності ЄС.

Спільна зовнішня політика й політика безпеки спрямована на захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та ці-лісності Союзу. Вона передбачає співробітництво держав-членів за такими напрямами:

• визначення принципів спільної зовнішньої політики та полі-тики безпеки;

• визначення спільних стратегій;

• узгодження спільних дій;

• узгодження спільних позицій;

• зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в політичній сфері [11, с. 21].

Принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики без-пеки визначає Європейська Рада. Вона вирішує питання спільної стратегії, яка здійснюється в регіонах, де держави-члени мають важ-ливі спільні інтереси. Держави-члени інформують одна одну з будь-якого питання в сфері зовнішньої політики для розроблення спіль-них узгоджень дій.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки включає органі-зацію спільної оборони. Маастрихтським договором передбачається, що основою оборонної системи ЄС стане Західноєвропейський Союз (ЗЄС). Проте в 90-х роках суттєво змінилися зовнішні умови для За-хідної Європи; протистояння Заходу і Сходу (для чого й було утворе-но ЗЄС) втратило свою актуальність. Тому в листопаді 2000 р. було об’явлено про розпуск ЗЄС. Оборонна політика ЄС тепер спирається на членстві країн в НАТО.

Міжнародні організації як регулятор міжнародних економічних відносин...

Держави-члени координують свою діяльність у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях, де вони виробляють спільну позицію. Держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні в ході виконання своїх повноважень захищати позиції та інтереси ЄС.

Для підвищення ефективності зовнішньої політики в рамках ЄС утворено Політичний комітет, який здійснює контроль за міжнарод-ною ситуацією. Він має повноваження вести від імені Ради діалог з третіми країнами. Зовнішня політика і політика безпеки входить та-кож до компетенції Комісії і Європейського парламенту.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики ЄС є зміцнення політичних і оборонних відносин з партнерами по НАТО, особливо в 90-х роках, з’явились і нові орієнтації. Усе частіше згадується про те, що Європа не обмежується тільки заходом. Після розпаду СРСР, РЕВ і Варшавського договору ЄС йде на зближення з країнами Цен-тральної та Східної Європи. Щоб підтримати процес реформ у цих країнах, ЄС уклав низку двосторонніх угод про торгівлю й співробіт-ництво, що охоплюють такі пріоритети сфери: полегшення доступу товарів на ринки Союзу; співробітництво в сільському господарстві й харчовій промисловості; стимулювання інвестицій; підготовка ка-дрів; навколишнє середовище [51, с. 215].

Для підтримки процесу реформ у країнах СНД розроблено про-граму ТАСІS (Technical Assistance to the Commonwealth of Independent States). Вона передбачає надання технічної допомоги, передачі ноу-хау, надання гуманітарної допомоги.

Одним з напрямів зовнішньої політики ЄС є розширення цієї організації. В 1993 р. було визначено Копенгагенські критерії вступу до ЄС нових членів. Згідно з цими критеріями країни Центральної та Східної Європи можуть стати членами ЄС, «якщо країна зі ста-тусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов’язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам» [57]. Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкуренцію в Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу.

Європейський Союз уклав у 1992 р. з країнами ЄАВТ угоду про утворення Європейського економічного простору, що передбачає вільний рух товарів між цими двома організаціями.

70. Реформа правових механізмів зовнішньополітичної діяльності, спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Спільна політика безпеки та оборони (СПБО) була офіційно започаткована на Кельнському саміті ЄС у червні 1999 року в рамках реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС (СЗБП). Набуття чинності Лісабонським договором ЄС (з 1 грудня 2009) дозволило розблокувати процес зміцнення європейських інституцій і створити повноцінну нормативно-правову базу СПБО. Подальшого розвитку набули процеси, пов’язані з інтеграцією оборонно-промислових комплексів країн ЄС, створенням єдиного Європейського ринку оборонної продукції, посиленням військових можливостей Європейського Союзу щодо швидкого реагування на кризові ситуації. Збільшився внесок ЄС у міжнародну миротворчу діяльність за рахунок започаткування нових операцій в рамках СПБО (Афганістан, Африка/Сомалі, Косово).

Водночас, збереження суттєвих розбіжностей між країнами ЄС щодо шляхів розвитку та цілей СПБО, недостатність відповідної політичної волі у керівництва більшості країн ЄС, значний опір США, які вбачають в СПБО певну загрозу трансатлантичній єдності, та низка інших чинників продовжують негативно впливати на процес формування європейської системи безпеки.

По суті, через 11 років після започаткування СПБО кожна країна ЄС продовжує будувати свої збройні сили без урахування союзних потреб, що негативно впливає на ефективність використання оборонних коштів і фактично унеможливлює подолання нинішнього відставання об’єднаної Європи від США у сфері безпеки та оборони.

Недостатній рівень фінансування збройних сил європейських країн безпосередньо позначаэться на процесі посилення їх експедиційних можливостей. Відповідно до вимог НАТО, які визнані переважною більшістю країн-членів ЄС, збройні сили повинні відповідати двом базовим критеріям для проведення експедиційних операцій, а саме:

1) наземний компонент ЗС, здатний до розгортання за межами країни, має становити не менше 40% від загальної чисельності сил;
2) наземний компонент ЗС, постійно розгорнутий за межами національної території в рамках експедиційних операцій, - не менше 8%.

У 27 країнах ЄС, за даними дослідження, проведеного експертами ЄОА, частка сил, здатних до розгортання, становить близько 34%. Що стосується другого критерію, то йому відповідають лише три країни ЄС (Великобританія, Франція і Нідерланди). Більше половини країн-членів значно відстають від цих стандартів.

Виходячи з цього, протягом 2009-2010 рр. основні зусилля керівництва ЄС та країн-членів організації зосереджувалися на подоланні негативних тенденцій у розвитку союзного оборонного потенціалу в рамках реалізації СПБО.

У другій половині 2009 року Європейському Союзу вдалося досягти певного прогресу у сфері СПБО, а саме:
- створити умови для започаткування операції ЄС з підготовки сил безпеки Сомалі (передбачає підготовку до 2 тис. співробітників силових структур тимчасового уряду Сомалі на території Уганди із залученням сил та засобів Африканського Союзу);
- повністю виконати програму оперативної та бойової підготовки Європейських сил швидкого реагування, включаючи проведення заходів з підготовки командно-штабного навчання MILEX-2010 (16-25 червня 2010 р.), основною метою якого була перевірка готовності органів військового управління стратегічного та оперативного рівнів ЄС і країн-членів до планування і проведення військової операції з врегулювання кризової ситуації;
- досягти принципової домовленості щодо покращення співробітництва та координації дій між цивільними та військовими структурами з питань контролю ситуації на водному просторі (у Середземному морі та на півночі Європи), а також удосконалення взаємодії між Європейським агентством з питань морської безпеки, Європейським агентством з управління - оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах країн ЄС та Європейським оборонним агентством;
досягти спільного розуміння щодо доцільності спрощення процедури застосування бойових тактичних груп ЄС, а також удосконалення координації дій країн-контрибуторів на всіх етапах активації БТГ з метою кризового реагування.

Основні зусилля Європейського Союзу у сфері СПБО в період головування Іспанії в ЄС (січень-червень ц.р.) були зосереджені на таких напрямах:
- розвиток інституційної та концептуальної бази СПБО в контексті набуття чинності Лісабонським договором ЄС, включаючи започаткування заходів щодо запровадження Постійного структурованого співробітництва окремих країн-членів в оборонній сфері;
- посилення військового і цивільного потенціалів Європейського Союзу із врегулювання криз;
забезпечення чіткого розподілу функцій та повноважень між ЄС і НАТО, створення сприятливих умов для повноцінного і безконфліктного розвитку військового та цивільного потенціалів обох організацій;
- стимулювання розвитку європейської оборонної промисловості, підвищення ступеня інтеграції країн-членів ЄС у сфері розробки, виробництва і закупівлі озброєння та військової техніки;
- запровадження Спільної політики ЄС щодо забезпечення безпеки морського простору із застосуванням військових та цивільних засобів.

Серед позитивних результатів іспанського головування в ЄС відмічається досягнення певного прогресу за такими напрямами:
- в рамках боротьби з піратством започатковано Тренувальну місію ЄС “EUTM-Somalia”, яка розрахована на 12 місяців і має на меті підвищення боєздатності сомалійських збройних сил шляхом навчання і оснащення визначених бойових підрозділів на території Уганди. З урахуванням нової місії кількість поточних операцій та місій ЄС збільшилась до 13;
- створено необхідні умови для продовження морської антипіратської операції ЄС “Atalanta” до кінця 2012 року (відповідне рішення Ради ЄС прийнято під час планового щомісячного засідання у червні ц.р.);
- продовжено роботу з підготовки плану дій щодо створення інтегрованої системи спостереження за морським простором ЄС як складової частини зусиль з формування Спільної політики ЄС у сфері судноплавства;
- завершено формування нормативно-правової бази для заснування Європейського транспортного авіаційного командування зі штабом в м.Ейндховен (Нідерланди) з метою оперативного управління силами та засобами військово-транспортної авіації країн-членів ЄС;
- укладено угоду про реалізацію концепції мобільних авіаційних баз з метою забезпечення здатності підрозділів ВПС до швидкого реагування;
- продовжено роботу, спрямовану на максимальне поєднання військового і цивільного потенціалів з врегулювання криз у рамках новоствореного Управління кризового регулювання та планування при Секретаріаті Ради ЄС;
- активізовано зусилля зі створення постійного кадрового і матеріально-технічного резерву для забезпечення цивільних операцій (місій) ЄС, включаючи вдосконалення інформаційної системи “Голкіпер”;
- підтримано пропозицію керівництва ЄС щодо посилення ролі та місця Європейського оборонного агентства (ЄОА) в реалізації програм, спрямованих на задоволення нагальних колективних потреб ЄС у сфері озброєння та військової техніки.

В цьому плані започатковано два нових науково-дослідних проекти під егідою ЄОА, у тому числі зі створення польової лабораторії для дослідження саморобних вибухових пристроїв та з розробки нового покоління технічних засобів РХБ захисту.

Разом з тим, протягом іспанського головування не вдалося досягти запланованого результату з ряду принципово важливих аспектів СПБО, а саме:
- не знайдено оптимального рішення щодо формалізації засідань міністрів оборони країн-членів ЄС. Обговорення цієї теми показало, що ідея створення Ради ЄС з питань оборони, яку активно просували ФРН, Франція та Іспанія, не має належної підтримки в рамках ЄС. На сьогодні, як найбільш компромісний варіант, розглядається можливість функціонування Ради ЄС із закордонних справ у двох окремих форматах з однаковим юридичним статусом - за участю глав зовнішньополітичних та оборонних відомств (подібно до засідань Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ і оборони, які мають рівний статус і відрізняються лише порядком денним);
- не створено повноцінної нормативно-правової бази (зміни до фінансового і кадрового статутів ЄС не внесені), необхідної для функціонування Європейської служби зовнішньої діяльності (ЄСЗД), яка створюється згідно з рішенням Рада ЄС із загальних справ від 26.07.10. При цьому, провідним країнам ЄС (на чолі з Францією) вдалося забезпечити необхідний компроміс з найбільш принципового питання, а саме: виділення оборонних інституцій ЄС в окремий політико-військовий структурний блок, який займатиметься винятково сферою СПБО та матиме у складі ЄСЗД особливий статус.

Довідково: оборонний компонент ЄСЗД включає такі основні інституції: Управління з питань врегулювання криз і стратегічного планування; Військовий штаб; Центр планування і проведення цивільних операцій; підрозділ збору і аналізу інформації про ситуацію в кризових регіонах (формується на базі діючого Ситуаційного центру при Секретаріаті Ради ЄС шляхом його організаційного поєднання з іншими спорідненими підрозділами Секретаріату та Європейської комісії).

- не досягнуто відчутного прогресу щодо запровадження Постійного структурованого співробітництва окремих країн-членів у сфері оборони. Проведені з цього питання семінари та робочі наради виявили наявність всередині ЄС серйозних розбіжностей стосовно доцільності формування в рамках Європейського Союзу окремого оборонного альянсу, здатного порушити трансатлантичну єдність;
- не завершено складання графіка чергування бойових тактичних груп (БТГ) швидкого реагування на 2011-2013 рр., внаслідок чого в Європейському Союзі вперше виникла ситуація, коли протягом певного періоду ЄС не матиме у своєму розпорядженні одночасно двох дієздатних БТГ.

В цілому, період іспанського головування в Європейському Союзі характеризувався досить низькою активністю з розвитку СПБО і не відзначився будь-якими суттєвими подіями та рішеннями.

З 1 липня ц.р. головування у Європейському Союзі перейшло від Іспанії до Бельгії. У контексті розвитку Спільної політики безпеки та оборони ЄС основна увага бельгійського головування приділяється:
- розвитку військового і цивільного потенціалів СПБО з кризового врегулювання, в т.ч. завершенню складання графіка чергування БТГ швидкого реагування на період 2011-2013 рр.;
- продовженню поточних закордонних операцій і місій ЄС. З цією метою Бельгія сприяє розширенню участі ЄС у закордонних операціях (місіях) і покращенню співробітництва з ООН, НАТО та Африканським Союзом у сфері попередження і розв’язання конфліктів. Окрема увага зосереджується на підвищенні рівня цивільно-військового співробітництва, забезпеченні безпеки персоналу під час проведення операцій ЄС;
- розробці нових ініціатив у рамках посилення концепції СПБО та пошуку взаємоприйнятних рішень і компромісів між країнами-членами та інституціями ЄС у зазначеній сфері. Зокрема, планується внести зміни до організації системи військового управління та підготовки офіцерських кадрів в інтересах країн ЄС, а також розпочати заходи з реалізації постійного структурованого співробітництва провідних країн ЄС в оборонній сфері;
- стимулюванню розвитку європейської оборонної промисловості, підвищенню ступеня інтеграції країн-членів ЄС у сфері розробки, виробництва і закупівлі озброєння та військової техніки;
- проведенню консультацій та зустрічей (в т.ч. на міністерському рівні) з метою координації зусиль у сфері СПБО у рамках запланованих заходів.

71. Компетенція ЄС з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

Європейський Союз є унікальним об’єднанням європейських держав, яке поєднує в собі риси міжурядової організації, конфедерації і федеративного квазідержавного утворення. З часу політико-правового оформлення на початку 1990-х років невід’ємним елементом розвитку ЄС є його «друга опора» – Спільна зовнішня політика і політика безпеки (далі − СЗППБ), яка стала новим перспективним напрямом розвитку цієї насамперед економічної організації та реакцією на формування нової системи міжнародних відносин. З погляду сучасності цей складний, суперечливий, постмодерний та актуальний для дослідження напрям реалізації ідеї європейської інтеграції багато в чому є визначальним з огляду на перспективи Об’єднаної Європи.

Розвиток правових засад СЗППБ ЄС відбувався разом з еволюцією європейського права. Положення Римського договору 1957 року започаткували процедуру погодження спільних зовнішньополітичних рішень на рівні експертних груп та зустрічей міністрів закордонних справ. Спільна торговельна політика стала першим досвідом застосування типових для Європейського Економічного Союзу інструментів у сфері зовнішньої діяльності.

Геополітичні зміни початку 1990-х років супроводжувалися процесом формування євроспільноти у якісно новій формі Європейського Союзу. Договір про Європейський Союз 1992 року започаткував процес створення функціонального механізму СЗППБ. Стаття J1 визначила загальні завдання СЗППБ: захист основних цінностей, інтересів і незалежності ЄС; посилення безпеки ЄС у всіх формах; підтримка миру і посилення міжнародної безпеки; сприяння міжнародному співробітництву; розвиток демократії у світі [1].

Новий поштовх розвитку СЗППБ ЄС надали Амстердамський (1997) та Ніццський (2000) договори, які передбачали створення ряду структур для безпосередньої реалізації цього напряму політики: створено посаду Верховного представника ЄС з питань СЗППБ; розширено сферу та інституційну структуру реалізації спільної політики безпеки; запроваджено інструмент підготовки «Спільних стратегій» у зовнішній політиці Євросоюзу щодо конкретних країн.

Правові засади формування та реалізації СЗППБ ЄС на початку ХХІ ст. перебували на стадії перманентних змін відповідно до імперативів розвитку європейського інтеграційного процесу [2, 32]. Сміливі нововведення щодо можливостей Євросоюзу в зовнішній політиці містив проект Договору про Конституцію для Європи, запропонований Європейським Конвентом у червні 2003 р. Пропонувалося централізувати та уніфікувати прийняття рішень з питань СЗППБ, запровадити посаду Міністра закордонних справ ЄС та Європейської служби закордонних справ як дипломатичної структури ЄС, Європейського оборонного агентства, механізму «взаємної солідарності» у співпраці учасників об’єднання у сфері безпеки і оборони. Союз мав отримати права «юридичної особи», тобто стати повноцінним самостійним суб’єктом міжнародного права як високоінтегрована конфедерація союзних держав [3, 76−77]. Втім відверто наддержавний характер документа викликав чимало суперечок і невдоволення у різних країнах Євросоюзу, що й визначило його долю. У 2005 році громадяни Франції і Нідерландів не підтримали ратифікацію Конституції ЄС, що викликало «конституційну кризу» Співтовариства.