Legato, staccato, non legato

Колоквiум з фаху.

(ЗАПИТАННЯ)

1. Що таке вокаліз, його значення для удосконалення голосу?

2. Що таке форсування звука і як добитися зняття форсування?

3. З чого розпочинається вивчення вокального твору?

4. Які ви знаєте засоби музичної виразності?

5. Які жанри опери ви знаєте?

6. Поняття «опера». Історія розвитку.

7. Які жанри вокальної музики вам відомі?

8. Вокальна музика епохи бароко.

9. Як називали перших естрадних виконавців у Середньовіччі?

10. Назвіть українських композиторів, які своїми піснями створили передумови виникнення жанру естрадної української пісні.

11. Поняття «спеціальність», «спеціалізація», «фах».

12. Опишіть процес голосоутворення.

13. Які атаки співацького звуку ви знаєте?

14. Які ви знаєте вокальні мелізми?

15. Чим відрізняється вокальне дихання від звичайного?

16. Що таке вокальний слух?

17. Якими професійними навичками і вміннями повинен володіти співак?

18. Поняття «бельканто».

19. Визначте основні роди та жанри фольклору.

20. Що таке блюз, блюзовий лад, блюзові ноти ?

(ВІДПОВІДІ)

1. Що таке вокаліз, його значення для удосконалення голосу?

Вокалізом вважається мелодична послідовність в завершеній музичній формі (вступ, розробка, каданс), що виконується на одній голосній чи в купі з дзвінкою приголосною («м», «з»), чи з іншими голосними.

Вокалізи нерідко виконуються сольфеджіо, так як назви нот мають в собі всі голосні італійської мови (італ. вокальна школа, як відомо, вважається еталоном академічного звучання голосу).

Так як системи вокалізів використовувались, в якості методу виховання співака, вони відображують композиторські стилі різних епох та стилів

(класицизм, бароко, веризм та інш.).

У часи Баха, Генделя , Россіні музика була насичена довгими каденціями, секвенціями, хроматизмами, що потребувало від співака володіння «інструментальною технікою», тобто значною рухливістю голосу. Тоді і вокалізи створювались так, щоб виховувались відповідні якості вокальних вмінь – легкість, рухливість, довге дихання. Відомі в той час вокалісти – кастрати виконували на одному диханні каденції на протязі декількох хвилин.

В наш час накопичено великий об’єм музичної літератури і вчитель, відповідно до можливостей вихованця, використовує вокалізи як спосіб постановки голосового апарату, формування специфічного вокального стереотипу.

Відомо, що робота голосового апарата в співі відрізняється від його роботи в мовному режимі. Під час академічного співу голос набуває значно більшу силу звучання, темброву рівність і «польотність», що дозволяє працювати на сцені без мікрофонів в супроводі оркестру.

Такий результат є можливим в тому числі в умовах збільшення об’єму ротоглоточного каналу, особливим положенням гортані, відмінним від природного в мовному режимі, а також стабільним, не зважаючи на зміну голосних, що також неможливо при звичайному звукоутворюванню.

Саме для формування цих якостей - стабільного та занизького (відмінно від мовного режиму) положення гортані використання вокалізів стає очевидним.

Більшість педагогів, як старовинних так і сучасних, вважають вірним починати роботу над розвитком співацького голосу з голосної «а» - округлого. Композитор Варламов, один з родоначальників вітчизняної вокальної школи, називав голосну «а» «найздібнішою» для постановки голосу при умові її округлення.

Далі виникає необхідність оволодіти співом на голосну «і», а також «й». Важливо знати, що голосна «і» за своєю акустичною структурою завжди звучить близько, так як її формантні області співпадають з високою співацькою формантою(3000 Гц), і це привносить в звучання яскравість і польотність.

Виконуючи по черзі голосні «і» - «а» можливо останній надати більше яскравості, а першій – об’ємності. Зіставляючи «і» з «у» можливо віднайти французький звук «u», що дуже важливо для вокаліста. Починаючим вокалістам досить важко відмовитись у співі від мовної «і», що випадає з вокальної лінії тембрально.

В роботі над вокалізами необхідно йти від простого до складного. Якщо на початковому етапі слід підбирати твори з «примарними тонами» (найбільш зручні для звучання конкретного голосу), то надалі виникає проблема «прикриття», без якого неможливе розширення співацького діапазону. В цьому випадку дуже корисними є голосні «о», «у».

Однак вокалізи не слід розглядувати , лише як спосіб оволодіння вокальною технікою. Як було зазначено вище, вони відображують стиль епохи і тому є методом розвитку музичного слуху і загальної музичної чуттєвості. Кожний вокаліз слід виконувати, як вокально – художній твір.

Композитори використовували вокалізи, як фрагменти цілого твору, наприклад – арія з Бразильської Бахіани Віла - Лобоса, перша та третя частини якої є вокалізами в завершеній формі; А. Кос – Анатольський використовує вокалізи в таких творах, як «Солов’їний романс», «Соловей і троянда», «Ой піду я межі гори». Відомі вокалізи, як окремі вокальні твори – С. Рахманінов «Вокаліз».

Тож ми бачимо, що спів вокалізів формує у співака:

- плавність звуковедення;

- рухливість, гнучкість голосу, діапазон;

- динамічну палітру голосу;

- навички фразування;

- слух та загальну музичність.

Деякі відомі майстри, що створили системи вокалізів:

Ф. Абт, Дж. Конконе, Г. Зейдлер, С. Маркезі, Г. Панофка, Н. Ваккаі, М. Завалишина, О. Воронін, І. Вілінська і інш.

2. Що таке форсування звука і як добитися зняття форсування?

Форсування звуку слід розглядувати, з одного боку, як бажання співати гучніше,без володіння вірними вокальними навичками, від чого голос швидко стомлюється, втрачає дзвінкість і переходить в хворобливий стан. І чим більше втомлюються голосові м’язи, тим більше зусиль потрібно для відтворення бажаного звуку; в свою чергу це зусилля ще більше втомлює голосові зв’язки і цей неспинний процес може призвести до повної втрати голосу.

З другого боку, якщо в 16 – 17 ст. співаки співали в малих салонах в супроводі клавесину чи маленького камерного ансамблю і користувалися здебільшого діапазоном натурального регістру, то з появою опери а відповідно і великих залів, великих складів оркестру, форсування звуку стало необхідністю.

Але це форсування було вмінням небагатьох, наділених природною здібністю співати в діапазоні двох (і більше) октав. Наприклад, партія Аіди з однойменної опери Верді, розрахована на 45 хвилин без пауз напруженого драматичного співу. Тому небагато співаків витримують на сцені більше 10 років.

Об’єктивно причиною невірного форсування звуку вважається відкрите звучання, ігнорування прийому «прикриття» в процесі переходу в другий регістр.

Лаурі – Вольпі писав про відомого в свій час тенора Да – Стефана, що той на початку здавався справжнім дивом, але ледве протримався на сцені 10 років і втратив голос. Сам Лаурі – Вольпі у 80 років співав партію Отелло, зберігаючи манеру ліричного тенора. Блискучий драматичний тенор Франко Кореллі також завершив свою кар’єру співака через 10 років – він співав занадто яскраво. Занадто відкрито. В цьому легко впевнитись, порівнюючи фонограми Кореллі та Пласідо Домінго – останній завжди використовував прикрите звучання.

Щоб не допустити псування голосу, треба зрозуміти «прикриття» як фізичне ( акустичне) поняття:

1. вокальний звук будується на високому підзв’язковому тиску;

2. вокальному звуку відповідає збільшений ротоглоточний простір («рупор»);

3. в «рупорі» виникає акустичний протитиск – «імпеданс».

4. такий звук, в результаті, сприймається суб’єктивно як «округлий», «об’ємний», «головний», « в високій позиції»;

5. в умовах високого підзв’язкового тиску, врівноваженого «імпедансом», голосові м’язи починають працювати з оптимальним напруженням, їх амплітуда коливань скорочується; голосова щілина, відповідно, зменшується, а разом з тим і витрати повітря .

Саме тому співак з поставленим голосом співає наповненим звуком довгі фрази, а дилетанту постійно не вистачає дихання.

Також необхідно усвідомлювати процес «розкачування» звукової хвилі, досягнення резонансу, який суб’єктивно сприймається, як звук в резонаторах.

Об’єктивно посилювачів звуку не існує. Просто ті високі обертони, що виникають у «рупорі», сприймаються рецепторами гайморових пазух та пазух чола (які мають об’єми, що відповідають висоті власного тону 2500 – 3000 Гц), в результаті чого і виникає відчуття «резонансу» в голові.

Це «химерне» поняття головного резонатора надзвичайно корисне. Одного разу спіймавши це відчуття (яке може виникнути тільки у разі вірного формування «рупору») вокаліст намагається утримувати його, а разом із ним і вірну м’язову установку.

Тож, виходячи з вище описаного, можемо стверджувати: щоб уникнути форсування звуку, яке здебільш виникає на перехідних та високих нотах діапазону, необхідно набувати навичок прикриття звуку, находити вірний баланс між підзв’язковим тиском та «імпедансом».

3. З чого розпочинається вивчення вокального твору?

Насамперед потрібно зробити виконавський аналіз, який складається з таких основних чинників:

- відомості про композитора, автора літературного тексту (якщо він є), епоху та історію створення музичного матеріалу, що вивчається;

- загальний зміст;

- форма (з яких частин складається твір)

- характер виконання;

- технічні та виконавські складнощі.

Щоб зрозуміти зміст твору, слід уважно вчитатися в літературний текст, визначити його головну ідею, а потім проаналізувати, за допомогою яких засобів музичної виразності композитор відтворив зазначену ідею в музиці.

Також потрібно визначити жанр і характер музики, форму, метро – ритмічну структуру, ладо – тональний план, заспівати або програти мелодію сольфеджіо.

Потім – запам’ятати мелодію, літературний текст, вивчити і усвідомити вказівки автора щодо темпу, динамічних та агогічних відтінків, виконавських нюансів.

Досить корисним вважається прослуховування бажано в декількох інтерпретаціях твору, що вивчається у виконанні відомих співаків.

4. Які ви знаєте засоби музичної виразності?

Основним засобом виразності в музиці є мелодія.

Мелодія – це художньо осмислений послідовний ряд звуків різної висоти, організований за допомогою метро – ритму та ладо – тональності.

Лад – це організація звуків навколо тоніки. Лади бувають мажорні, мінорні, народно – ладові звороти.

Тональність – це висотне положення ладу.

Метр – рівномірне чергування сильних та слабких звуків в такті. Він показує, скільки долей вміщується у такті.

Ритм – це організація у часі звуків та пауз на основі взаємодії їх тривалостей у певних темпових рамках. Сполучення метру та ритму, які ізольовано не існують, називається метро – ритмом.

Темп – швидкість виконання музичного твору. Позначається частіше за допомогою італійських слів(largo – широко, протяжно; allegro – швидко;

moderato – помірно і т. д.), іноді вказують на характер руху ( в темпі вальсу, маршу і т. д.).

Увокальній практиці розрізняють три основні штрихи звуковедення:

legato, staccato, non legato.

Штрих legato – (італ. зв’язно, плавно) означає плавний рівний перехід від звуку до звуку. Незалежно від характеру твору, його темпу, динаміки legato завжди повинно відзначатися єдністю нюансу для даного відрізку мелодії або твору в цілому. Навіть при постійному тривалому посиленні або послабленні сили звуку використання legato мусить бути однаковим протягом усієї побудови.

Штрих staccato (італ. Уривчасто, відокремлено) позначається крапками над нотами. Під час співу staccato звук виконується чітко, гостро.

Штрих non legato – (італ. не зв’язно) характеризується розмежованістю кожного звуку мелодії за умови збереження її безперервності.

Агогічні нюанси – відхилення від основного темпу (poco meno mosso – поступово менш рухливо, piu mosso – більш рухливо, accelerando - прискорюючи, ritenuto – затримуючи і т. д.)

Динаміка – це зміна гучності звучання. Для позначення динамічних відтінків використовують літери, слова італійської мови, такі як piano (p) - тихо;

forte (f)- голосно, mezzo forte (mf) - не дуже голосно, subito (sub.) – раптово, sforzando (sf) – гостро. І т. д.. Також використовуються графічні знаки - <, >.

Мелізми – мелодичні звороти , які прикрашають основні звуки мелодії. До них належать – форшлаг, трель, групето, мордент.

Впливовим засобом виразності є емоційно – темброва палітра. Цим засобом можна відтворити відтінки радості, горя, ніжності, суму, люті, іронії.

Додатковим засобом виразності у вокальній музиці вважається міміка –

Виразний рух м’язів обличчя, що відображує певний стан людини.

Які жанри опери ви знаєте?

Бажання групи італійських вчених-гуманістів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica призвело до виникнення опери наприкінці ХVI ст. Ідею було зреалізовано в творчості К. Монтверді (опери "Орфей", "Аріадна" та ін.).У XVIII ст. жанр набув класичних ознак. Італійські митці започаткували оперу-серіа і оперу-буффа. У Франції виникла лірична опера, зокрема лірична трагедія, в Англії - баладна опера, в Німеччині - зингшпіль.

Опера-серія (серйозна опера) - також відома як неаполітанська опера через історію свого походження і впливу на її розвиток неаполітанської школи. Часто сюжет має історичну або казкову спрямованість і присвячений героїчним особистостям або міфічним героям і древнім богам, відмітною особливістю є переважання сольного виконання в стилі бельканто, а також ясно виражено поділ функцій сценічної дії (тексту) і самої музики. Прикладами є "Милосердя Тита" Вольфганга Амадея Моцарта і "Ріналдо" Георга Фрідріха Генделя.

Напівсерйозна опера (опера-семісерія) - жанр італійської опери з серйозною історією і щасливим кінцем. Одним з найбільш відомих прикладів опери-семісеріі є "Лінда з Шамун" Гаетано Доніцетті, а також "Сорока-злодійка" Джоаккіно Россіні.

Комічна опера - дуже легка комедійна опера, не зачіпає серйозних і непростих тем, завжди зі щасливим кінцем. Деякі з форм комічної опери це оперетта й опера-буффа. У цьому виді музично-театрального мистецтва часто музичні номери чергуються з розмовними діалогами. В якості прикладів комічної опери можна навести "Пані-служниця" Джованні Баттіста Перголезі та "Летюча миша" Йоганна Штрауса. У Франції різновидом комічної опери є опера – комік, але основною відмінністю є те, що Опера комік не завжди легка і смішна, часто з трагічним фіналом, найвідомішим прикладом є трагічна "Кармен" Жоржа Бізе. Термін «комічна опера» (фр. Опера Комік) вперше з'явився в 1715 році як назва, прийнята двома балаганними трупами на Сен-Жерменському ярмарку в Парижі. У тому ж році була поставлена ​​пародія Лесажа «Телемак», що вважається першим зразком жанру. Деякий час паралельно використовувався термін «комедія в водевілях», який зник до кінця 1760-х років. В Італії в жанрі опери-буф працювали Дж. Перголезі, Н. Піччінні, Дж. Паізіелло і Дж. Россіні.

Опера-буффа (італ opera buffa - «жартівлива опера») - італійська комічна опера. Виникла в XVIII столітті на основі інтермедій і народно-побутової пісенної традиції (на противагу опері-серіа). Найвідоміші автори опери-буф: Джованні Перголезі, Джованні Паізіелло, Доменіко Чимароза. Для цього жанру характерні невеликі масштаби, 2-3 діючих особи, весела буфонада, рухливість дії, пародія, яскрава, жива жанрова мелодика, ясність стилю. Опера-буффа грунтувалася на побутових сюжетах, нерідко набувала сатиричного забарвлення. Пізніше її традиції підтримали Гаетано Доніцетті, Вольфганг Амадей Моцарт, Джоаккіно Россіні.

У стилі опера-буффа створені деякі опери Джузеппе Верді («Фальстаф»), Сергія Прокоф'єва («Заручини в монастирі»), Ігоря Стравінського («Мавра») та інші.

Опера порятунку - жанр французької героїчної опери кінця XVIII століття, отримав розвиток у роки Великої французької революції . Головним композитором напряму був Луїджі Керубіні. За типом це «героїчна драма, яка відійшла від античних сюжетів і запозичила розмовний діалог від комічної опери та мелодекламацію від трагічної мелодрами». Зазвичай в «опері порятунку» шляхетного героя визволяють з ув'язнення друзі, або герой рятує кохану .Жанр народився у Франції в останній третині XVIII століття, еволюціонувавши з комічних опер Монсіньі («Дезертир»), Гретри («Річард Левине серце») , Сальєрі («Тарара»). Людвіг ван Бетховен, «Фіделіо» (1805) - вище досягнення жанру.

Опера-балет (фр. опера-балет) - музично-театральний жанр, що склався у Франції на рубежі XVII-XVIII століть і характерний для придворного театру («Королівської академії музики») цього періоду. Елементи опери-балету підготовлялися здавна в так званих придворних балетах (фр. балету де Кур) XVI століття, в комедіях-балетах, створених Жаном Батистом Люллі спільно з Мольєром, а також в балетах і операх самого Люллі. У цих жанрах з'єднувалися спів і танці при пануванні танцю в балеті і співу в опері. Лише після Люллі на французькій оперній сцені виникає такий жанр, як опера-балет, представлений у Андре Кардинала Детуша, Ж. Мурі і найяскравіше у Андре Кампра - "Галантна Європа» (1697), і особливо «Венеціанські святкування» (1710). Згодом жанр зживає себе. Однак в XIX і особливо в XX столітті з'являються окремі зразки цього жанру, що представляють єдність хореографії та співу у рамках фантастичної або міфологічної вистави: «Торжество Вакха» Даргомижського (1848), «Млада» Римського-Корсакова (1890), «Народження ліри» Русселя (1925), «Театр чудес» Хенце (1948, друга редакція в 1965-му), «Прусська казка» Блахера (1950), «Снігова королева» Раухвергера (1965), «Давид Сасунський» Оганесяна (1976).

Опера Зінгшпиль (нім. зінгшпіль, буквально - «гра зі співом», від Singen «співати» і Spiel - «гра») - музично-драматичний жанр, поширений в Німеччині та Австрії у другій половині XVIII століття і початку XIX століття, п'єса з музичними номерами або опера з розмовними діалогами (замість речитативів), переважно комічного змісту. У Німеччині поняття зінгшпіль застосовувалося вже з XVI століття для позначення сценічних мадригалів, а також церковних, придворних і інших вистав з музикою. У північній Німеччині жанр зінгшпиля формувався під впливом англійської «баладної опери», особливо «Опери жебраків». Початком його вважають постановку німецької обробки «баладної опери» «Чорт на волі» з музикою композитора І. Штандфуса (1752). Музика зінгшпиля проста, розрахована на популярність, тісно пов'язана з народною музичною культурою. За змістом зінгшпілі пов'язані з міщанської драмою. Будувалися на побутових, «прозорих» сюжетах, але включали в себе і елементи казковості, іронії. Деякі зінгшпілі були пронизані критичним ставленням до дійсності, їм були властиві демократичні тенденції. 3інгшпілі ввібрали традиції італійської, французької, англійської комічної опери. Класичні зразки зінгшпиля - у Моцарта («Викрадення із сералю», 1782. Популярними авторами зінгшпиля були І. Штандфуса («Чорт на волі», 1752), Антоніо Сальєрі («Негри», 1804), І. А. Гіллер (Йоганн Хіллер), В. Мюллер, І. Шенк, К. Діттерсдорф («Доктор і аптекар», 1786). Протягом першої половини XIX століття зінгшпіль і споріднені йому форми (лідершпіль та інші зразки ранньої комічної опери) остаточно зникають.

Опера Балада - виникнення баладної опери пов'язано з діалогічною оперою та англійською сатиричною комедією, до її складу входять в якості музичних номерів: англійські, шотландські та ірландські народні балади. З початку XVIII століття використовувалися також і уривки з творів відомих композиторів. У жанровому відношенні баладна опера - сатирична комедія, часто пародіює придворну оперу (італ. опера sеria) і висміює придворні звичаї. У 1728 році в Лондоні була поставлена ​​«Опера жебраків» композитора Дж. Пепуша і поета Дж. Гея, яка стала першою класичної баладної оперою. Ця опера включає в себе кілька аранжованих Пепушем народних пісень, пародій на номери з популярних в той час в Англії опер Г. Ф. Генделя, а також увертюру і кілька музичних номерів, вигаданих самим Пепушем. «Опера жебраків» і жанр комічної опери взагалі зробили істотний вплив на на формування німецького зінгшпиля.

Велика опера (фр. Grand Opera) –як напрямок виник в Парижі після Великої французької революції .Як новий жанр склалався до 1828. Велика опера за своїм змістом складається з 5 актів і включає в себе також об'ємну балетну (танцювальну) частину. Використовуючи спершу виключно античні сюжети, до 1830р. велика опера переходить до обігравання подій з ближчого часу - пізнього Середньовіччя та початку Нового часу. При цьому часто в них порушувалися теми, що мали велике суспільне значення - боротьба народу за свою свободу («Німа з Портічі» Ф. Обера), релігійних переслідувань («Гугеноти» Дж Мейєрбера), антисемітизму («Жидівка» Ф.Галеві) і інш. Переважна кількість великих опер написані легкою, простою і ясною музичною мовою. Оркестру в опері відведена супровідна роль, в той час як основна увага була зосереджена на вокальні партії виконавців з тим, щоб дати останнім найбільшою мірою проявити свій талант. До найбільш відомих великих опер можна віднести (крім уже вищеназваних): «Вільгельм Телль» (1828) Дж. Россіні, «Пророк» (1849) «Африканка» (1865) Дж. Меєрбера, «Троянці» (1858) Г. Берліоза, «Сицилійська вечірня» (1855) Дж. Верді, «Дон Карлос» (1867)Дж. Верді, «Гамлет» (1868) А.Тома, «Цариця Шеви» (1875) К.Гольдмарка.

Романтична опера - музично-драматичний твір, написаний на романтичний сюжет. Романтизм в музичній області позначився пізніше, ніж в літературі - в 20-х роках XIX століття. Сюжети таких опер відрізнялися фантастичністю, містицизмом. Романтична опера зародилася в Німеччині. З її розвитком пов'язане піднесення національного духу, що з'явився реакцією проти іноземного, переважно французького впливу. До романтичної оперної школи належать Шпор, Маршнер і, особливо, Вебер.

Оперета — оперета (італ. оперети, дослівно маленька опера) - театральна вистава, в якій окремі музичні номери чергуються з діалогами без музики. Оперети пишуться на комічний сюжет, музичні номери у них коротше оперних, в цілому музика оперети носить легкий, популярний характер, проте успадковує безпосередньо традиції академічної музики. Офіційним днем ​​народження оперети вважається 5 липня 1855 року. У цей день Жак Оффенбах відкрив свій маленький театр «Буфф-Парізьєн» в Парижі.

Веристська опера (від італ веризму.) – реалізм, правдивість. Цей тип опери виник в кінці XIX століття. Більшість персонажів цього типу опери є звичайними людьми (на відміну від міфічних і героїчних особистостей) з їх проблемами, почуттями і відносинами, сюжети нерідко будуються на щоденних справах і турботах, показані картини повсякденного побуту. Веризм ввів в оперу такий творчий прийом, як калейдоскопічна зміна подій, що передбачає "кадровий" монтаж кіно, і застосування в текстах прози замість поезії. Зразками веризму в опері є "Паяци" Руджеро Леонкавалло та "Мадам Баттерфляй" Джакомо Пуччіні

Рок-опера (англ. рок-опера) - це опера в жанрі рок-музики. Рок-опери являють собою музично-сценічні твори, де в аріях, виконуваних безліччю вокалістів за ролями, розкривається сюжет опери. При цьому арії написані в стилі рок, на сцені можуть разом із солістами бути присутні гітаристи та інші рок-музиканти. Жанр рок-опери виник в 1960-х роках. Основоположником жанру і винахідником самого терміну «рок-опера» вважається Піт Таунсенд, лідер рок-групи The Who. Відомі рок-опери: «Ісус Христос – суперзірка» (1970) - Ендрю Ллойд Уеббер, «Томмі» (англ. Tommy, 1969) група The Who. «Квадрофенія» (англ. Quadrophenia, 1973) - група The Who. «Стіна» (англ. The Wall, 1979) - група Pink Floyd. «Юнона і Авось» (1980), «Зірка і смерть Хоакіна Мур'єти» (1975) - Олексій Рибніков