Встановлених органами державної влади випадках

За способом обчислення розрізняють ставки:

o номінальні - митні ставки, зазначені в митному тарифі;

O дійсні - реальний рівень митних ставок на кінцеві товари, обчислені

З урахуванням рівня мит, накладених на імпортні вузли і деталі цих товарів [23, с. 302].

Для захисту національних виробників готової продукції і стимулювання ввозу сировини і напівфабрикатів може використовуватися тарифна ескалація.

Тарифна ескалація - це підвищення рівня митного обкладання товарів у міру росту ступеня їхньої обробки. Чим вища відсоткова ставка імпортного тарифу в міру просування від сировини до готової продукції, тим вищий ступінь захисту виробників готової продукції від зовнішньої конкуренції [ 7, с. 63].

Нарахування, сплата і стягування мита на товари виробляються на базі їх митної вартості, тобто ціни, що фактично сплачена чи підлягає сплаті за них у момент перетинання митного кордону країни. Митна вартість включає ціну товару, зазначену в рахунку-фактурі, а також наступні фактичні витрати, якщо вони не включені в рахунок-фактуру.

Треба зазначити, що даний метод оцінки митної вартості є основним. У тому випадку, якщо основний метод не може бути використаний, застосовуються послідовно методи на підставі ціни на ідентичні та подібні товари, що діють у ведучих країнах-експортерах зазначених товарів.

При використанні методу на основі ціни на ідентичні товари приймається до уваги, що під ідентичними розуміють товари, однакові в усіх відношеннях з оцінюваними товарами, у тому числі за такими ознаками ознакам:

o фізичні характеристики;

o якість і репутація на ринку;

o країна походження;

o виробник.

Наступним кількісним обмеженням є ліцензування. Квотування здійснюється урядовими органами на основі видачі ліцензій.

Отже, ліцензія - це дозвіл, виданий державними органами на експорт чи імпорт товару у встановлених кількостях за визначений проміжок часу. Ліцензія видається державою через спеціальні уповноважені відомства (в Україні видачу ліцензій на імпорт здійснює Міністерство зовнішніх економічних зв'язків - МЗЕЗ і уповноважені йому органи, а на експорт - управління нетарифного регулювання МЗЕЗ). [ 7, с. 63].

Ліцензування може виступати у вигляді:

o складової частини процесу квотування. У цьому випадку ліцензія є документом, що підтверджує право ввезти чи вивезти товар у рамках отриманої квоти;

o самостійного інструмента державного регулювання.

Виділимо основні види ліцензій:

o разова ліцензія - дозвіл на експорт чи імпорт терміном до 1 року, видана конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції;

o генеральна ліцензія - дозвіл на експорт чи імпорт того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості угод;

o глобальна ліцензія - дозвіл на безперешкодний ввіз чи вивіз даного товару в будь-яку країну світу за визначений проміжок часу без обмеження кількості чи вартості;

O автоматична ліцензія - дозвіл, який видається негайно після одержання від експортера чи імпортера заявки, яка не може бути відхилена державним органом, на безперешкодний ввіз чи вивіз товару.

Ліцензії не підлягають передачі іншим юридичним особам, крім випадків виконання контракту посередником, який реалізує товари на підставі договору доручення, комісії чи агентської угоди[ 7, с. 68].

Ліцензії розподіляються різними способами. Найефективнішим є відкритий аукціон, що являє собою конкурсний продаж імпортних квот. Ліцензію одержує той експортер, який пропонує за неї найбільшу ціну як за право експортувати товар у рамках імпортної квоти. Конкурсний продаж імпортних квот приносить високий дохід державі і перешкоджає хабарництву та корупції.

При виборі способу розподілу ліцензій починають з найменш ринкового, що має адміністративний характер (розподіл ліцензій на поза ціновій основі) і послідовно переходять до найбільш ринкового (аукціонного).

До кількісних обмежень також відноситься "добровільне" обмеження експорту (ДОЕ). Це кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з торгових партнерів обмежити (чи не розширювати) обсяг експорту, прийнятого в рамках міжурядової угоди про встановлення квот на експорт товару.

Такі угоди укладаються, коли імпортуючи країна спонукає свого торгового партнера «добровільно» скоротити свій експорт. Наприклад, у 1981 р. Японія ввела ДОЕ (1,68 млн. автомобілів) на експорт японських автомашин у США після того, як американські політики почали вимагати введення квоти на імпорт автомобілів з Японії. Японці надали перевагу ДОЕ над квотою, щоб саме Японія, а не США зберегла контроль над виконанням програми [7, с. 245].

Приводом для ДОЕ звичайно є заяви національних товаровиробників про те, що ввіз того чи іншого товару через кордон призводить до втрат на виробництво та дезорганізації місцевого ринку. Замість введення місцевих квот країна, що імпортує, робить політичний тиск на країну, що експортує, вимагаючи від неї введення обмеження на вивіз визначеного товару. Угода підписується під натиском імпортера і тому «добровільність» є поняттям відносним.

Засобом тиску на торгового партнера виступає погроза введення торгових обмежень на такому високому рівні, що буде поставлена під сумнів сама можливість міжнародної торгівлі між країнами.

У цілому економічний ефект від введення «добровільних» експортних обмежень експортером є негативним для імпортера. Однак розмір його витрат зменшується завдяки збільшенню імпорту аналогічних товарів з країн, які не наклали «добровільних» обмежень на свій експорт.

Згідно класифікації можемо виділити таку групу нетарифних методів як приховані види торгівельних обмежень. Їм приділяється істотна роль серед нетарифних методів торгової політики. Зазначимо, що їх нараховується більше 100 найменувань. За допомогою прихованих методів країни можуть в однобічному порядку обмежувати експорт чи імпорт. До них відносяться: технічні бар'єри, внутрішні податки і збори, державна закупівля, вимоги щодо вмісту місцевих компонентів. [ 7, с. 246].

Технічні бар'єри являють собою національні стандарти якості, економічні вимоги, санітарні обмеження, вимоги до упакування і маркування товарів, вимоги про дотримання ускладнених митних формальностей, законів про захист споживачів і т.п. Технічні бар'єри виникають внаслідок того, що національні технічні й адміністративні правила перешкоджають ввозу товарів з-за кордону. Це відбувається у випадку невідповідності імпортних товарів обов'язковим стандартам якості, охорони здоров'я і безпеки, що застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів, невідповідності сільськогосподарських продуктів санітарним і фіто-санітарним нормам, які застосовуються для запобігання ввозу в країну шкідників і захворювань, не поширених у даній країні.

Кількість технічних регламентів у більшості країн постійно зростає. Ця тенденція є реакцією державних органів на зростання вимог громадськості до відповідності продукції мінімальним стандартам якості і безпеки, щоб вона негативно не впливала на споживачів і навколишнє середовище.

Прикладом технічних бар’єрів може бути заборона американського експорту консервованих овочів до Норвегії, оскільки ця країна не дозволяє ввозити харчові продукти, що містять окремі види солей. У свою чергу, США не дозволяє імпортувати живих тварин і свіже м’ясо з країн, де відзначені випадки захворюванням ящуром, навіть не звертаючи увагу на те, що худоба, про яку йдеться, вирощується в тій частині країни, де немає захворювання. Подібна ситуація характерна і для Аргентини. Товари, імпортовані в Канаду, повинні бути марковані на англійській і французькій мовах чіткими написами, які не стираються і не змиваються. Франція забороняє рекламу алкоголю, виготовленого з зерна (наприклад, шотландського віскі). В Україні заборонено використовувати окремі види харчових добавок і барвників при виробництві продуктів харчування, незважаючи на те,що вони використовуються в багатьох європейських країн.

Міжнародні правила застосування обов'язкових технічних регламентів, санітарних і фіто-санітарних норм зафіксовані в Угоді про технічні бар'єри в торгівлі та Угоді про застосування санітарних і фіто-санітарних заходів.

Також до прихованих видів відносяться внутрішні податки і збори. Державні і місцеві органи влади на імпортні товари можуть накладати податок на додаткову вартість, акцизний податок, а також вводити збори за митне оформлення, реєстрацію, портові збори з метою підвищення їхньої внутрішньої ціни і скорочення конкурентоздатності на внутрішньому ринку.

Прикордонні податки на імпорт звичайно вводяться для компенсування подібного оподаткування внутрішніх товарів, щоб створити однакові стартові умови для конкуренції в ціні і якості. Однак часто ці види податків накладаються винятково на імпортні товари без одночасного обкладання подібних внутрішніх товарів. У цьому випадку вони стають дискримінаційними, але в той же час їх вважають важливою частиною захисної тарифної системи.

Деякі види податків неприкрито дискримінаційні щодо окремих зарубіжних країн. Наприклад, податок на шляхи, що базується на ємності циліндра чи потужності автотранспортного засобу, а не на його ціни, або практика, що існує у Франції, обкладати додатковим імпортним податком алкогольні напої, виготовлені з зерна, тоді як усі внутрішні напої виготовляються з фруктів.