СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СУТНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ 2 часть

В науці про управління і на практиці такі дії дістали назву «управлінські функції». Зміст кожної функції обумов­люється специфікою об'єкта управління, в них проявляю­ться спрямованість, цілі і завдання управління. Визначення змісту функцій управління носять дискусійний характер і в економічній, юридичній, політичній, соціологічній літера­турі висвітлюються по-різному. Не ставлячи собі за мету спеціальний аналіз таких характеристик, слід зауважити, що більшість авторів схиляються до того, що функції - це окремі періоди (стадії), напрямки управлінської діяльності, Пов'язані між собою єдиною кінцевою метою, заради дося­гнення якої й здійснюється процес управління .

Поняттям функцій управління окреслюється та ба­гатозначна роль, яку виконує суб'єкт управління при реалі­зації завдань як усієї системи в цілому, так і окремих її елементів. За допомогою управління забезпечується, з од­ного боку, єдність, узгодженість, взаємозв'язок усіх груп системи, а з іншого - розвиток, зміни, вдосконалення кож­ної структури, яка входить до складу такої системи. У ви-і рішенні цих завдань виявляється двоєдина природа функ­цій управління.

По-перше, вони виявляють себе в процесі відтво­рення системи незалежно від її типу (економіка, політика, право тощо). По-друге, вони служать завданням розвитку конкретної системи, досягненню конкретних результатів.

Двоєдина природа функцій управління виявляється комплексно на всіх рівнях соціального розвитку. Організа­ція та впорядкування, узгодженість і правильна послідов­ність спільних дій людей - невід'ємна умова досягнення намічених кінцевих цілей. Одночасно самі цілі надають ді­ям людей певного змісту й спрямованості. З цієї точки зору функції управління можна класифікувати за їх загальним значенням, виділивши функції гульові та організаційні.

Призначення цільових функцій полягає в наданні \ певної спрямованості до мети (цілі) розвитку системи, кот-\ра може охоплювати суспільство чи галузь, регіон, устано­ви тощо. Оскільки суть управління полягає в досягненні

1 ' Див.: Бачило І.Л. Функції органів управління. К., 1990. С'| 53-54; Глібов А.Н. Функція суб'єкта управління (питання стру-і іф'ри). К., 1992; С. 18. Петров Г.И. Основу советского социаль-Ін^го управлення. М., 1993. С. 48-49.

<<>>
мети, то цільові функції є не тільки необхідним, але й ви­рішальним моментом управлінської діяльності.

Для будь-якої системи важливо не тільки визначити напрямки її руху до мети, а й створити умови для постійно­го відтворення кожного її елемента, зв'язків між ними, за­безпечити життєдіяльність власних структур. Ці завдання суб'єкт управління вирішує, спираючись на організаційні функції. Призначення організаційних функцій полягає в за­провадженні оптимальних способів об'єднання фахівців, співробітників, що дозволяє реалізувати цільові функції.

Мета управління, заради якої здійснюються цільові функції, визначається як досягнення бажаного стану або бажаного результату діяльності об'єкта, шляхом певних управлінських дій.

Першим кроком суб'єкта управління в процесі управління є визначення ним мети-ідеалу, що слугує орієн­тиром у досягненні бажаного результату.

Як відомо, вирішення будь-якого завдання потребує відповідних технічних, економічних, організаційних та ін­ших умов. Тому наступним кроком суб'єкта управління є формування конкретних цілей, яких мусить досягти об'єкт управління і які випливають з його конкретних можливостей.

Правильне визначення конкретних цілей є одним з критеріїв ефективності системи управління. Обсяги та якість отриманих результатів у порівнянні з витратами й зусиллями -другий критерій її ефективності.

Розподіл конкретних цілей на дальші й найближчі, або стратегічні й тактичні, відображає динаміку довгостро­кових та найближчих інтересів учасників управлінських процесів. Люди, як правило, усвідомлюють перш за все свої, близькі інтереси, які виступають безпосередньо моти­вацією їх діяльності. Водночас стратегічні інтереси слу­жать необхідною умовою для їх здійснення у подальшому, виступають фактором розвитку системи. Взаємозв'язок до­вгострокових та близьких інтересів людей служить осно­вою єдності стратегічних і тактичних цілей в управлінні.

Цілі-ідеали, стратегічні й найближчі цілі знаходять своє втілення на початкових етапах управлінського процесу в цільових функціях - прогнозуванні й плануванні.

Прогноз в управлінні - це конкретне передбачення, судження про стан системи в майбутньому, про цілі розвитку системи, засоби, необхідні для їх досягнення. Прогно­зування допомагає суб'єкту забезпечити найбільш опти­мальний вибір цілей та засобів їх досягнення; визначити основні соціальні потреби майбутнього та можливості їх задоволення; проаналізувати й розпізнати можливі негати­вні наслідки тих чи інших тенденцій у розвитку системи або навколишнього середовища.

Планування передбачає розробку рішення про те, якими мають бути учасники управлінського процесу, стан справ, бажані результати, шляхи їх досягнення. План охоп­лює весь процес кількісно-якісних змін суб'єкта й об'єкта управління, відносини між суб'єктом та самим середови­щем як умову життєдіяльності системи. Планування - це одна з функцій, за допомогою якої керівництво спрямовує зусилля всіх членів колективу на досягнення його загаль­них цілей.

Планування полягає у визначенні напрямків і цілей

розвитку тих чи інших процесів (економічних, соціальних, культурних тощо), а відтак - і в розробці програми, за якою будуть вирішуватись тактичні та стратегічні завдання системи. Для виконання заходів, передбачених плануванням, і досягнення бажаного стану об'єкта управління необхідно

здійснити ряд організаційних функгрй.

З основних організаційних функцій можна виділити:

- загальноорганізаційну (функція управління);

- матеріально-технічного забезпечення;

- економіка-фінансового розвитку, обліку і контролю;

- політика-правового забезпечення;

- духовно-ідеологічного забезпечення;

- соціального забезпечення та соціального захисту працівників системи;

- функцію мотивації.

Загальноорганізаційна функція передбачає розподіл робіт між виконавцями, делегування завдань і повнова­жень, забезпечення організованості, дисципліни, відпові­дальності за доручену справу, можливість створення нових структурних підрозділів з метою досягнення певної мети.

Загальноорганізаційна функція (функція управлін­ня) здійснюється в різних сферах суспільного життя. Тому суб'єкт управління покликаний поряд із загальними здійс­нювати й особливі, продиктовані даною сферою, функції управління. Зокрема, в управлінні органами внутрішніх справ специфічними є функції за напрямками діяльності:

оперативно-розшукова діяльність, управління кадрами, ма­теріально-технічне забезпечення, правове забезпечення ді­яльності органів внутрішніх справ, дослідження та програ­мування, зміцнення зв'язків з громадськістю і засобами ма­сової інформації та ін.

За допомогою виконання функції матеріально-технічного забезпечення суб'єкт управління визначає дійс­ні потреби системи та її підсистем у матеріальних ресур­сах; виявляє всі ресурси, якими оперує суспільство для за­доволення потреб даної системи; розподіляє одержані й на­явні матеріально-технічні засоби (техніку, засоби пересу­вання, сировину, основні й допоміжні матеріали, паливо, запасні частини для ремонту, інвентар тощо) у відповіднос­ті з їх належністю й потребами підсистем; стежить за раці­ональним і економним використанням матеріальних і тех­нічних засобів.

У процесі матеріально-технічного забезпечення від суб'єкта управління вимагається організація статистичного спостереження, збір, опрацювання й аналіз даних про ви­конання планів постачання матеріальних ресурсів і вико­нання виробничих завдань, використання вторинних ресур­сів і виявлення втрат матеріалів, утворення запасів матері­альних засобів, зниження норм витрат тощо.

Призначення цієї функції - підтримка життєзабез­печення всіх структурних підрозділів системи.

Так, система правоохоронних органів являє собою складне утворення, яке включає підрозділи, що забезпечу­ють охорону життя, здоров'я, прав і свобод громадян від злочинних посягань; установи, що виконують рішення су­дових органів про покарання; структури для захисту еко­номічних, політико-правових, морально-психологічних ін­тересів держави тощо. Всі ці підрозділи для виконання до­ручених їм завдань потребують належного матеріального забезпечення. Однак цьому не сприяє те, що Закон України «Про міліцію» (ст. 24) не дає чіткого визначення змісту да­ної функції, що приводить до розбалансованості в діяльно­сті різних управлінських структур, які займаються цим пи­танням.

Фінансово-економічна функція дозволяє суб'єкту управління своєчасно бачити, скільки коштує системі дося­гнення поставленої мети і які вона несе витрати на підтри­мку життєзабезпечення її елементів.

Функція обліку і контролю тісно переплітається з фінансово-економічною функцією. Вона полягає в забезпе­ченні збору, передачі, збереження та обробки даних обліку, тобто в кількісному обрахуванні, реєстрації та групуванні інформації про діяльність системи управління, про вико­нання управлінських рішень, про кількісну наявність фі­нансів і матеріальних ресурсів. Облік складає важливу пе­редумову контролю, суть якого полягає у виявленні відпо­відності чи невідповідності реального стану об'єкта управ­ління заданій програмі. Контроль дозволяє виявити, на­скільки виконана робота відповідає висунутим цілям і за­вданням. Контроль - це процес забезпечення досягнення об'єктом управління поставлених перед ним цілей. «Існує три аспекти управлінського контролю: встановлення стан­дартів, зміни того, що було фактично досягнуто за відпові­дний період, порівняння досягнутого з очікуваним резуль­татом» .

Як видно, вже здобутком історії став лозунг «Мьі за ценой не постоим». Аналіз та облік витрат на виробництво тих чи інших виробів є сьогодні не тільки турботою під­приємств, пов'язаних із суспільним виробництвом, але й функцією інших сфер суспільства. Для органів внутрішніх справ - це постійний аналіз витрат на підтримку на належ­ному рівні матеріально-технічного забезпечення структур­них підрозділів, облік вартості підготовки високопрофесій-них кадрів різних видів та рівнів, обгрунтування витрат на стимулювання праці працівників правоохоронних органів тощо. У цьому зв'язку для суб'єкта управління в системі МВС актуальною є проблема пошуку нетрадиційних дже­рел фінансування діяльності органів внутрішніх справ. Ст.ст. 22 і 24 Закону України «Про міліцію» надають мож­ливість органам внутрішніх справ на договірній основі з галузевими відомствами, місцевими органами влади роз-

' Жигалов В.Т., Шимановська Л.М. Основи менеджменту і управлінської діяльності. К., 1994. С. 19.

<<>>
ширювати фінансування різних сторін діяльності підрозді­лів міліції.

Функції матеріально-технічного та фінансово-економічного забезпечення тісно пов'язані з політико-правовою функцією. З її допомогою суб'єкт управління орі­єнтується в політико-правовому просторі конкретного сус­пільства й одночасно забезпечує ефективне керування лю­дьми в рамках організації. Політико-правовий режим у сус­пільстві закріплює і роль його основних компонентів зале­жно від їх володіння владними повноваженнями. В цьому значенні ст.ст. 6, 26, 27 Закону України «Про міліцію» ви­значають взаємовідносини органів міліції і інститутів зако­нодавчої, виконавчої та судової влади України. Цими до­кументами визначається обсяг завдань, компетенція органів внутрішніх справ на різних рівнях, організаційні структури, методи й прийоми найбільш ефективної діяльності кожної ланки. Основними документами, які забезпечують реаліза­цію політико-правової функції, є акти правового регулю­вання сфери, в якій діють суб'єкт та об'єкт управління, по­ложення про систему в цілому та її окремі ланки; інструкції та настанови, в яких визначено мету роботи, права та обов'язки, посадові зв'язки, критерії оцінки роботи й сту­пінь відповідальності.

У процесі упорядкування, впливу на елементи сис­теми суб'єкт управління не може не використовувати суб'єктивні фактори поведінки людини, її ставлення до рі­зних видів діяльності. Ця сторона визначає зміст духовно-ідеологічної функції управління. Одним з важливих факто­рів, що спонукають людину до дії, є її свідомість, яка вияв­ляється у вигляді ідеальних прагнень.

Стрижнем групової та індивідуальної свідомості виступає світогляд. Він являє собою систему поглядів на світ і місце в ньому людини, формуючи ставлення до нав­колишньої дійсності й до самого себе, а також виробляючи обгрунтовані цими поглядами основні життєві позиції лю­дей, їх прагнення, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації. Світогляд визначає духовний світ, про­фесійну та політичну активність людини, характер мотивів і стимулів службової діяльності, моральний стан. Форму­вання світогляду, заснованого на поєднанні загальнолюд­ських цінностей і якостей патріота, громадянина своєї вітчизни, є сутністю духовно-ідеологічної функції управління. Сукупність засобів, способів, форм і методів навчання та виховання, організації людей, їх активного включення в професійне та суспільне життя складає зміст духовно-ідеологічної функції управління.

Значення цієї функції в умовах становлення право­вої держави та утвердження демократичних засад у суспі­льстві значно зростає. Нарощуванню цих процесів має від­повідати і високий рівень моралі, політичної й правової культури як громадян суспільства взагалі, так і службовців державного апарату. Як відомо, демократія спирається на порядок більш високого рівня, на ініціативу, творчість, ор­ганізованість в усіх справах, постійну готовність до діяль­ності, до практичної реалізації знань та переконань.

Особливе місце духовно-ідеологічна функція за­ймає в управлінні органами внутрішніх справ. Без ґрунтов­них знань про процеси, які відбуваються в українському суспільстві, в навколишньому світі, без знання основ пра­вової держави, шляхів розвитку демократичного режиму, без глибокого оволодіння працівниками міліції правовими науками, без інтенсивного професійного зростання немож­ливі, по-перше, зміцнення довіри між населенням та орга­нами внутрішніх справ; по-друге, впевненість міліції в своїх діях; по-третє, авторитет органів внутрішніх справ у суспільстві.

У системі правоохоронних органів сьогодні немає спеціального органу, що виконував би цю функцію. Але ж відомо, що в природі порожнечі не буває. Вакуум, який утворився, заповнюється в окремих працівників правоохо­ронних органів психологією речовізму, низькопробною субкультурою, недбалим ставленням до виконання службо­вих обов'язків.

Процес розвитку суспільства в галузі задоволення матеріальних та духовних потреб людей протікає в умовах постійних об'єктивних суперечностей. Це, зокрема, супе­речності між реальною роллю різних соціально-професійних груп, колективів, індивідів у житті системи та положенням, яке вони займають у ній; між докладеними трудовими зусиллями та одержаними матеріальними й ду­ховними благами; між кваліфікацією та професійною під­готовкою працівника й оплатою його праці тощо.

<<>>
Соціальна функція управління полягає в тому, щоб забезпечити ефективне розв'язання цих суперечностей, що важливо як з точки зору соціальної справедливості, так і з точки зору збереження авторитету тих чи інших загально-необхідних видів праці.

Різнорідність праці, її оплати зберігає соціальну не­рівність людей. Водночас суспільство та його інститути покликані соціальне захищати громадян, які втратили за тих чи інших обставин здатність до виробничої діяльності. За допомогою виконання соціальної функції суб'єкт управ­ління домагається усунення соціальних несправедливостей, привілеїв у відносинах між групами, зрівнялівки в оплаті праці, введення та вдосконалення соціального захисту для тих груп працівників і населення, які його потребують.

Таким чином, соціальна та інші функції управління сприяють реалізації головної мети системи - створення умов для її життєзабезпечення і стабільності, втілення в життя принципу соціальної справедливості відносно учас­ників управлінського процесу.

Реалізації принципу соціальної справедливості служить і функція мотивації. Керівник має завжди пам'ятати, що найдосконаліший план, наукова організація праці, достатнє матеріально-технічне забезпечення не ма­ють сенсу, якщо працівники, яким доручено роботу, не ви­конують її або виконують неякісне. Функція мотивації спрямована на забезпечення виконання працівниками стру­ктури своїх обов'язків. Для цього в системі повинні бути створені умови для моральної та матеріальної зацікавлено­сті працівників у виконанні встановлених обов'язків.

Слід зауважити, що всі функції в процесі управлін­ня взаємопов'язані й здійснюються одночасно. Ефективне виконання функцій значною мірою залежить від раціо­нального розподілу їх між виконавцями. Керівник повинен вміти найбільш доцільно розподілити між підлеглими пра­цівниками апарату управління обов'язки й повноваження, компетенцію, обсяги роботи, функції. При цьому керівник мусить врахувати багато факторів, зокрема, таких як досвід і професійна підготовка, наявність спеціальних знань і на­вичок, особисті якості, стан здоров'я виконавця, спромож­ність його виконувати дані функціональні обов'язки і т.ін.

УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ

У процесі здійснення функцій управління люди вступають у певні відносини, які називають управлінськи­ми. Основою їх формування служать цілі та функції управ­ління. В теорії управління управлінські відносини розгля­даються в двох аспектах. По-перше, в широкому значенні, за фактом участі людей в системі управління, тобто безвід­носно до того, якою стороною цих відносин вони виступа­ють - активною чи пасивною, суб'єктом чи об'єктом. Управлінські відносини становлять при цьому систему вза­ємозв'язків між людьми з метою впорядкування та органі­зації спільної життєдіяльності.

По-друге, управлінські взаємовідносини розглядаю­ться у вужчому значенні. Як і будь-які суспільні відносини (економічні, політичні, духовно-ідеологічні), управлінські відносини є результатом певного виду людської діяльності

- управлінської діяльності. Тобто в вузькому значенні управлінські відносини - це зв'язки, які постійно діють між суб'єктами та об'єктами управління. Виникнення таких зв'язків зумовлене метою існування системи й спеціальни­ми функціями, що її реалізують.

Мета управління відбиває інтереси не однієї якої-небудь сфери, а відображає в гармонійному сполученні та розвитку інтереси всіх сфер системи: економічної, політич­ної, соціальної, духовно-ідеологічної. У цьому плані мета управління виступає як загальний, суспільний інтерес сто­совно інтересів суб'єктів управлінських відносин. В той же час носії функцій управління мають свої особливі, окремі інтереси. Управлінські відносини таким чином постають як процес суспільних дій об'єктів управління, в ході якого за­довольняють як загальні, так і особливі інтереси. Відхи­лення від суспільно-необхідних цілей управлінської діяль­ності одного з її суб'єктів - сторін управлінських відносин

- об'єктивно призводить до суперечності його інтересів з інтересами іншого учасника управлінської діяльності -другої сторони управлінських відносин.

Монополізм інтересів одного з суб'єктів управління породжує негативні наслідки для життєдіяльності системи в цілому. Наприклад, тривале панування в органах внутрі­шніх справ переконання в тому. що головними суб'єктами

<<>>
є підрозділи оперативно-розшукової роботи, слідчих апара­тів та дізнання, а робота з соціального забезпечення і соці­ального захисту працівників міліції є другорядною, зреш­тою призвело до високого рівня плинності кадрів у цьому інституті держави.

Розв'язання подібних суперечностей в системі управління можливе при правильному врахуванні єдності та належних особливих інтересів суб'єктів управлінських відносин. Вище вже зазначалось, що єдність особливих ін­тересів означає, що суб'єкти управлінських відносин об'єднуються метою, реалізація якої є завданням їх спіль­ної діяльності. Мета є вираженням суспільне необхідного інтересу. Вона визначає спрямованість діяльності, оскільки з її досягненням реалізуються й окремі інтереси учасників управлінської діяльності. Тобто єдність цих інтересів обу­мовлена об'єктивною основою їх діяльності. Так, в органах внутрішніх справ весь керівний склад, галузеві відділи й служби як суб'єкти управлінських відносин об'єднані єди­ною метою - захист життєво важливих цінностей громадян, держави, суспільства від протиправних посягань.

Реалізація власного, особливого інтересу кожного суб'єкта управлінських відносин залежить від здійснення загальної мети управлінської діяльності. У цьому випадку суб'єкти управлінських відносин при виникненні супереч­ностей між особистими цілями, цілями групи чи суспільст­ва здатні активно взаємодіяти один з одним на основі реалі­зації загально необхідного, а не власного, особливого ін­тересу, який, відповідно, є незалежним та об'єктивно об­меженим іншою стороною управлінських відносин. Розв'язка суперечностей на цій основі служить джерелом розвитку всього механізму управління.

Управлінські відносини, як необхідний компонент механізму управління, мають свою структуру. Виділяють відносини централізму та самостійності, субординації та координації, відповідальності, змагання тощо.

Відносини і/ентра'іізму та самостійності випли­вають з багаторольового призначення управління. Управ­ління, з одного боку, покликане забезпечити упорядкування та узгодження взаємодії різних компонентів з метою забез­печення її функціонування та розвитку. А з іншого боку, управління - це цілеспрямований вплив на кожний елемент

системи з тим, щоб його якості й властивості відповідали вимогам життєзабезпечення. Ці дві функції - загальна (життєзабезпечення системи) й специфічна (вплив на еле­менти системи) - є двома сторонами єдиного управлінсько­го процесу. Необхідність виконання водночас як загальних, так і окремих (або часткових) функцій в управлінні вимагає існування ієрархії суб'єктів управлінської діяльності. Одні­єю з провідних ознак цієї ієрархії суб'єктів є поєднання централізму та самостійністі.

Відносини централізму - це форми зв'язку між ви­щими й нижчими суб'єктами управлінських відносин у процесі реалізації управлінських функцій, при яких вищі органи управління мають право та обов'язки визначати зміст і спрямованість діяльності нижчих для досягнення за­гальної мети в межах єдиної системи управління. Характер відносин централізму визначається залежно від виконання загальних чи окремих функцій управління. Відносини цен­тралізму існують, наприклад, між Кабінетом Міністрів та керівництвом міністерств, між Міністерством внутрішніх справ та управліннями, управліннями та їх структурними підрозділами, відділами, службами, їх органами управління.

Відносини самостійності передбачають наявність у суб'єктів управлінських відносин своїх прав та обов'язків, які дають можливість їм визначати зміст і спрямованість діяльності у відповідності зі своїми інтересами, не ігнору­ючи в той же час інтересів загальних.

Єдність централізму й самостійності в практичній діяльності учасників управлінського процесу досягається через установлення відносин субординації й координації.

Відносини субординації - це такі відносини між суб'єктами управлінської діяльності, які виражають підпо­рядкованість одного суб'єкта іншому в процесі управління єдиним об'єктом. У відносинах субординації знаходить своє конкретне втілення централізм в управлінні. Відноси­ни субординації мають місце як між органами управління, відділеннями й відділами, так і на індивідуальному, персо­ніфікованому рівні - між керівниками та виконавцями.

Субординація викликана, в першу чергу, необхідні­стю втілення спільних інтересів, загальних цілей, взаємо­пов'язаних з особливими (окремими) інтересами за допо­могою певної їх самопідпорядкованості. У відповідності з

<<>>
нею вищі суб'єкти управління, що об'єктивно виражають загальний інтерес в усій його різноманітності, ставлять цілі нижчим, які покликані реалізувати їх у своїй діяльності з урахуванням свого індивідуального інтересу. Відносинам субординації властиві відповідні організаційні форми упра­вління, що забезпечують їх реалізацію. Це лінійні управ­лінські структури, в яких підпорядкованість встановлюєть­ся ланцюжком знизу вгору, має характер однозначного зв'язку, коли кожний нижчий суб'єкт управління підпоряд­ковується тільки одному вищому. Такий зв'язок характер­ний для державних органів управління.

Для встановлення субординаційних відносин на суб'єкт управлінської діяльності покладають функції роз­порядчі, здійснення яких засновано на застосуванні, голов­ним чином, прямих владних методів управлінського впли­ву. Для цього використовуються адміністративні методи, суть яких полягає в тому, що на основі наказів та розпоря­джень визначають конкретні, функціональні цілі й завдан­ня діяльності підпорядкованих структур. Ці методи необ­хідні для налагодження спільної роботи, взаємодії людей в системі управління, усунення стихійності в діяльності уча­сників управлінського процесу.

Складність і різносторонність процесу управління, його цілей та завдань, видів діяльності обумовлює необхід­ність (при наявності рівноправних зв'язків між окремими його компонентами) використовувати також відносини ко­ординації.

Відносини координації мають місце між суб'єктами управлінської діяльності, які не підпорядковані один одно­му, для них характерним є погодження діяльності, поєд­нання зусиль під час реалізації окремих завдань і загальних цілей. Ці відносини є виявленням самостійності суб'єктів управлінських відносин. Координацію дій може бути нала­годжено між окремими ланками управління, які виконують відносно самостійні, специфічні функції, але пов'язані між собою єдиною стратегічною метою. Відносини координації характерні, наприклад, для сусідніх органів внутрішніх справ.

Відносини відповідальності забезпечують взаємну відповідальність між суб'єктами управлінської діяльності в процесі використання прав і виконання обов'язків для до-

сягнення мети управління. По суті, відповідальність є фор­мою об'єктивної залежності між суб'єктами управлінських відносин в умовах професійного розподілу праці. Механізм відповідальності органічно пов'язаний з принципом еквіва­лентності у взаємодії між суб'єктами управління в тому ви­падку, якщо діяльність одного з них завдає збитків ін­тересам іншого (наприклад, неправильні управлінські рі­шення, неякісне виконання роботи).

Як уже відзначалось, розподіл прав і обов'язків ле­жить в основі відносин централізму та самостійності. субординації та координації. Забезпечуючи дію механізму виконання прав та обов'язків, відповідальність є основою існування всієї структури управлінських відносин. Ані цен­тралізм, ані самостійність у роботі правоохоронних орга­нів, ані їх координація, наприклад, не можуть бути забезпе­чені без встановлення відносин відповідальності між різ­ними підрозділами органів внутрішніх справ. Можна сказа­ти, що єдність централізму та самостійності реалізується тим ефективніше, чим активніше працює механізм відпові­дальності.

Відповідальність формується як результат визнання тих вимог, які висувають один до одного суб'єкти управ­лінських відносин - окремі працівники, групи, відділи. служби - щодо виконання взаємних обов'язків. Ці зв'язки, що утворюють об'єктивну основу відносин відповідальнос­ті, встановлюються шляхом закріплення відповідних еко­номічних, правових та моральних норм, планових завдань, системи матеріального та морального заохочення, санкцій, які впливають на суб'єкти відповідальності з метою надан­ня їх діям необхідного напрямку. В цьому значенні відпо­відальність є важливою умовою успішного здійснення суб'єктом управління своїх функцій.

У конкретних випадках при впровадженні відносин відповідальності застосовуються різні їх види, форми та методи, які характеризують способи вираження та вироб­лення необхідних управлінських дій. Серед видів відпові­дальності розрізняють юридичну, моральну, професійну. матеріальну, політичну та інші. Юридична відповідальність грає первинну роль в управлінському механізмі, визначаю­чи правові форми впливу відповідно до адміністративного. цивільного та кримінального законодавства. Дані форми

включають в себе накладання дисциплінарних стягнень, відшкодування збитків, сплату неустойки і пені, кримі­нальні покарання тощо. Відносини відповідальності несуть відновлювану (що повертає об'єкт у необхідний стан), ка­ральну (штрафну), виховну (превентивну) функції, які мо­жна реалізовувати як окремо, так і в сукупності.

Відносини змагання являють собою зв'язки між са­мостійними суб'єктами управлінських відносин при виборі найкращих способів досягнення суспільне необхідних ці­лей. Відносини змагання встановлюють такий характер взаємозв'язку між двома та більше співробітниками, відді­лами, службами в процесі професійного розподілу праці, при якому отримання кращих результатів дозволяє найпов­ніше реалізувати те чи інше завдання. Така перевага може виражатись в обранні на керівну чи іншу посаду при альте­рнативних виборах, у підвищенні довіри населення до дія­льності того чи іншого правового інституту, при визначенні певних пільг і привілеїв тощо.

Відносини змагання, впливаючи на інтереси людей, спонукають до зростання ініціативи, творчості, утворюють стимули для повного розкриття здібностей працівників. Ці відносини є важливим засобом розвитку демократичних начал в управлінні підрозділами, сприяють усуненню мо­нополізму окремих груп чи організацій.