СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СУТНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ 1 часть

Б23

Бандурка О.М.

Управління в органах внутрішніх справ України:

Підручник. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. - 480с. I8ВN 966-610-012-6

У запропонованому підручнику висвітлюються проблеми тео­рії, методології й практики організації управління в органах внутрішніх справ України. Його автор — генерал-лейтенант міліції, доктор юриди­чних наук, професор Бандурка О. М. — при написанні використав не лише свій 40-річний досвід практичної роботи в органах внутрішніх справ, але й досвід законотворчої діяльності у Верховній Раді.

Вперше у вітчизняній науці управління розглянуто актуальні питання управління безпекою особового складу, управління конфлікта­ми, управління паблік рілейшнз в діяльності ОВС. В умовах відкритості кордонів України важливим є використання досвіду зарубіжних право­охоронних систем, з яким також автор знайомить майбутніх право­охоронців.

Для курсантів, слухачів, студентів вузів системи освіти МВС, а також керівного складу органів внутрішніх справ.

_1203021200-012_

Б—————————— Без огол.

ББК 67.9(4УКР)301

I8ВN 966-610-012-6

і О.М. Бандурка, 1998

ПЕРЕДМОВА

Скільки існує людство, стільки існує й соціальне управління. Можливо, тільки Робінзон Крузо, відомий ге­рой славнозвісного твору Д.Дефо, перебуваючи на безлюд­ному острові, ніким не управлявся, але і він з появою П'ятниці перетворився в суб'єкт управління. Людина, пе­ребуваючи в суспільстві, не може бути вільною від управ­лінського впливу держави, суспільства, колективу, в якому працює, безпосередніх керівників.

Мислителі античності, середньовіччя і Відроджен­ня, визначні економісти ХУИІ-ХІХ ст., соціалісти-утопісти, основоположники теорії соціалістичних перетворень про­понували свої підходи до проблеми вдосконалення суспіль­ства, суть яких в основному зводилась до реформи управ­ління державою і економікою, революційного перерозподі­лу власності і влади, створення найбільш оптимального, на їх погляд, механізму управління суспільством, розробки проектів державного устрою, формування вимог, яким по­винні відповідати керівники держави та місцеві управителі.

Відштовхуючись від спрямованих у майбутнє умог­лядних конструкцій суспільного ладу, осмислення проблем управління поступово набуло реалістичного і виразно пра­гматичного характеру, внаслідок чого утворилася одна з найактуальніших галузей сучасного наукового знання - те­орія управління.

Перші спроби власне наукового підходу до управ­ління виробничим процесом були відзначені в Англії вже у перші десятиріччя XIX ст., коли стали виникати великі під­приємства. На початкових стадіях кооперації праці загаль­не керівництво здійснював найбільш досвідчений і вмілий працівник, який продовжував виконувати і свої виробничі обов'язки. Разом із зростанням обсягів виробництва і уск­ладненням виробничих обов'язків управління виділяється в окрему функцію. Уже в першій половині XIX ст. головною фігурою в організації виробництва стає управляючий, про­фесійний керівник, який займається комплексом питань:

<<>>
організаційними, економічними, технологічними, соціаль­ними та іншими, без вирішення яких неможливе розши­рення виробництва. На більш високих стадіях виробництва першому керівнику допомагають інші керівники, обов'язки яких визначаються на основі розподілу праці: одні займаю­ться інженерним забезпеченням виробництва (служби го­ловного технолога, енергетика, механіка і т.п.), їх очолює головний інженер, інші, на чолі з головним бухгалтером -контролем та обліком матеріальних ресурсів і фінансів, треті - питаннями кадрового забезпечення, четверті - соці­альною і виховною роботою. Виникають й інші функціо­нальні служби, які мають своє безпосереднє управління.

Головний обов'язок першого керівника полягає в тому, щоб забезпечити чітку координацію і загальну напра­вленість діяльності всіх складових структур, і через них -здійснювати управління системою в цілому.

Процес формування управління як науки, як галузі самостійних досліджень був викликаний необхідністю за­стосування найбільш ефективних методів управління в процесі організації виробництва, конкурентною боротьбою «за місце під сонцем» на світовому ринку, потребами вели­кого бізнесу, розвитком розподілу функцій, відповідально­сті й повноважень у державному механізмі. Початком ви­знання управління як науки вважають вихід в 1911 р. книги американського інженера Ф.У. Тейлора (1854-1915 рр.) «Принципи наукового управління».

Р.У. Тейлор основну увагу приділив підбору і роз­міщенню кадрів, організації місця праці, обліку часу на трудову операцію, раціоналізації трудових операцій, роз­робці рекомендацій щодо підвищення ефективності праці шляхом застосування технічних засобів (конвейєру), суспіль­них форм оплати праці і шляхом її нормування при контролі.

Американський соціолог Е. Мейо вивчав соціально-психологічні аспекти управління. Використання нефор­мальних відносин в управлінні за його рекомендаціями сприяло організації соціальних груп, які мають єдину мету і спільно діють заради її досягнення.

Німецький соціолог М. Вебер розробляв положення «раціонального управління», яке зводилось до детального розподілу праці, жорстокої ієрархії управління з встанов­ленням рівнів відповідальності, регламентації кожної виро­бничої дії та постійного нагляду за технологічним проце­сом. П. Друкер, американський економіст, надавав особли­вого значення досвіду управління, професійним навикам і вмінням, використанню в управлінні досягнень точних на­ук, зокрема математики і кібернетики.

Наукові розробки в галузі управління цих та інших вчених передбачали таку організацію роботи підприємств, щоб кожний елемент нововведень приносив вигоду влас­ному підприємству.

Застосування загальних принципів, функцій, мето­дів управління в окремих сферах діяльності людей призве­ло до появи численних галузевих теорій управління: управ­ління виробництвом, управління технологіями, управління фінансами, управління соціальною роботою, управління збройними силами і т.ін.

Наука управління і практична реалізація її здобут­ків у розвинутих демократичних країнах знайшли досить широке застосування, в Україні вони проходять період ста­новлення, але вже можна констатувати, що в межах право­охоронної діяльності зароджується новий напрямок - упра­вління правоохоронною системою, зокрема управління ор­ганами внутрішніх справ.

З моменту проголошення незалежності Україна опинилась у нових соціально-економічних і політичних умовах, вона створює своє власне правове поле. Перед мо­лодою державою виникла необхідність розробки наукових основ розвитку державного управління, а отже й управлін­ня в сфері правоохоронної діяльності. У міру розширення сфери діяльності правоохоронної системи, ускладнення криміногенної ситуації, поглиблення розподілу праці за функціональними і посадовими ознаками набуває все біль­шого значення управління і організація праці в органах внутрішніх справ.

У 70-80-х рр. XX ст. в СРСР з'явились перші робо­ти з теорії управління в органах внутрішніх справ. Але до-

Див.: Основьі управлення в органах внутренних дел / Под ред. А.П. Коренева. М., 1998; Теория управлення в сфере правоохранительной деятельности. М., 1990; Веремеенко Й.Й. Механизм административнй-правового регулирования в сфере охраньї общественного порядка М., 1981 та ін.

<<>>
слідженням того періоду був притаманний абстрактно-теоретичний підхід. Вони були слабко пов'язані з реальною практикою органів внутрішніх справ, грунтувались на ідео­логії КПРС і законодавстві СРСР, висвітлювали головним чином завдання і функції центрального апарату МВС СРСР і зовсім не враховували специфіки діяльності місцевих ор­ганів внутрішніх справ у союзних і автономних республі­ках, в краях і областях. Та по-іншому не могло й бути, тому що органи внутрішніх справ союзних республік, і Україн­ської РСР у тому числі, перебували в повному підпорядку­ванні МВС СРСР і партійних органів. Із МВС СРСР надхо­дили всі організаційні розпорядження, управлінські рішен­ня по всіх напрямках діяльності, здійснювалося фінансу­вання, розподіл штатів і матеріально-технічне постачання. Фактично органи внутрішніх справ союзних республік бу­ли підпорядковані жорсткій управлінській структурі НКВС-МВС СРСР. Навіть з такого дрібного питання, як перестановка штатної одиниці із одного відділу УВС в ін­ший, авторові в ролі начальника галузевого управління МВС УРСР, а потім начальника обласного управління вну­трішніх справ доводилося звертатися в оргштатний відділ

ГУК МВС СРСР.

У наукових працях, написаних на основі узагаль­нення досвіду управління підрозділами внутрішніх справ, відсутній елемент критичного аналізу принципів, методів, структури управління і самого об'єкта управління.

Ще однією характерною рисою досліджень щодо організації діяльності органів внутрішніх справ було те, що в них недостатньо висвітлено досвід поліції дореволюцій­них часів і не враховано досвід управління поліцейськими системами в зарубіжних країнах. Звичайно, не можна сліпо впроваджувати в роботу органів внутрішніх справ України зарубіжні системи управління поліцейськими органами, але їх необхідно знати, так само, як грамотному, сучасному ке­рівнику, кожному працівнику органів внутрішніх справ не­обхідно знати практику охорони громадського порядку на території України у минулі часи.

' Див., напр.: Административная деятельность органов внутренних дел / Под ред. Л.Л. Попова. М., 1983. С. 72-125,210-283.

Слід віддати належне вченим, в тому числі україн­ським дослідникам 1.П. Голосниченку, М.М. Дорогих, Л.В. Ковалю, В.Д. Опришку, О.С. Панченку, В.М. Плішкі-ну та іншим, які розробляли теоретичні і методичні основи управління в органах внутрішніх справ і зробили те, що мо­гли зробити в умовах тоталітарної системи під наглядом жорсткої цензури.

Нові реалії, а саме: створення фактично нових ор­ганів внутрішніх справ, які діють на основі законодавства суверенної держави; оновлення особового складу органів внутрішніх справ, яке відбулось за роки незалежності; ви­никнення нових складних завдань, що їх повинні вирішува­ти органи внутрішніх справ; розвиток міжнародного спів­робітництва; необхідність удосконалення роботи з кадра­ми; втілення наукових основ організації праці в практичну діяльність органів внутрішніх справ - викликали необхід­ність дослідження проблем теорії, практики і шляхів удо­сконалення управління в органах внутрішніх справ.

Ця робота є продовженням спроб опрацювання те­ми управління в органах внутрішніх справ України, а за широтою охоплення різних сторін діяльності органів внут­рішніх справ, можливо, єдиною. Тому автор відчуває особ­ливу відповідальність перед усіма читачами, які звернуться до сторінок цієї книги, і особливо перед практичними пра­цівниками міліції, кожний з яких має особистий досвід, більший чи менший, і своє бачення вирішення проблем, що постають перед органами внутрішніх справ.

Відповідальність автора посилюється також тією обставиною, що він взявся за висвітлення правової основи і практики управління органами внутрішніх справ тоді, коли і сама теорія, і нормативні документи перебувають у стадії формування, потребують удосконалення, хоча багато з них прийняті законодавчими або виконавчими органами зовсім недавно. Як народний депутат України, автор має безпосе­реднє відношення до розробки та прийняття Верховною Радою України низки законів і постанов, що створюють правову базу діяльності органів внутрішніх справ, але роз­виток ситуації в державі практично уже зараз вимагає змін у чинному законодавстві і в інших нормативних актах, про що мова буде йти нижче.

<<>>
Для удосконалення процесів управління в органах внутрішніх справ велике значення мають і накопичення ін­формації про передові прийоми й методи управління, і вивчення досвіду вітчизняного й зарубіжного, сучасного й минулого, і впровадження наукової організації праці, розу­міння того, що без технічних засобів обробки інформації неможливе прийняття обгрунтованих рішень і ефективного управління.

Знання основ управління в органах внутрішніх справ потрібне не тільки керівникам різних рівнів, а й усім іншим працівникам органів внутрішніх справ, яким, врахо­вуючи специфіку їх обов'язків, належить знати норми соці­ального управління, своє місце в «ієрархії» управлінського процесу, тобто свої функціональні обов'язки і методи їх реалізації, правила спілкування з людьми, порядок вико­нання функцій представника влади. Майже кожному пра­цівникові органів внутрішніх справ у своїй професійній ді­яльності доводиться виконувати обов'язки керівника, на­ставника, організатора, вихователя. Слідчий може керувати слідчо-оперативною групою, оперативний працівник очо­лювати оперативно-пошукову групу, відповідальний черго­вий - черговий наряд, старший дільничний інспектор керує інспекторами зони обслуговування, а досвідчений міліціо­нер є старшим патрульної групи. Разом з тим кожен пра­цівник може виконувати й інші обов'язки: бути наставни­ком, керувати групою працівників по підготовці службово­го документа, здійснювати адміністративний нагляд за осо­бою, що перебуває на профілактичному обліку, спілкува­тись з представниками влади, засобів масової інформації, іншими офіційними особами, працювати безпосередньо з населенням, щось дозволяти або забороняти, тобто викону­вати управлінські функції. І така діяльність для них є по­всякденною.

Управління не слід розуміти в буквальному значен­ні слова. Управлінський процес не означає, що коли пра­цівник прийшов на своє робоче місце, то він отримує відра­зу накази, розпорядження, вказівки. Навіть коли працівник цілий день провів наодинці, то він керується своїми поса­довими обов'язками, компетенцією, заздалегідь розробле­ними планами і завданнями, тобто зазнає управлінського впливу суб'єкта управління.

Звідси зрозуміла необхідність вивчення основ упра­влінської діяльності, залежно від конкретних обов'язків, всім особовим складом органів внутрішніх справ.

Конкретні форми, методи, шляхи удосконалення управління в органах внутрішніх справ можуть бути від­найдені в процесі вивчення, узагальнення і наукового осмислення практики. Головне завдання теорії управління в органах внутрішніх справ полягає в створенні цілісної, ефективної і гнучкої системи управління, послідовного ре­формування командно-бюрократичних принципів та мето­дів управління і забезпечення переходу на сучасні технології вироблення, прийняття і реалізації управлінських рішень.

Підручник розраховано на курсантів, слухачів і студентів, на викладачів, ад'юнктів (аспірантів), докторан­тів вузів системи МВС України, на працівників органів внутрішніх справ, зокрема керівний склад. Він може бути використаний у системі службової підготовки та перепідго­товки і підвищення кваліфікації працівників органів внут­рішніх справ та буде корисним всім, кому не байдужі проб­леми органів внутрішніх справ.

<<>>
РОЗДІЛ І ВСТУП ДО КУРСУ «УПРАВЛІННЯ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ»

СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СУТНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Процеси управління мають місце там, де відбуває­ться спільна діяльність людей для досягнення певних цілей. В найзагальнішому вигляді управління можна визначити як комплекс необхідних засобів впливу на групу, суспільство або його окремі ланки з метою їх упорядкування, збере­ження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку.

Розрізняють управління в технічних системах (не­жива природа, технічне управління), управління в біологіч­них системах (жива природа, біологічне управління), упра­вління в соціальних системах (управління в суспільстві, со­ціальне управління). Всі три види управління пов'язані між собою. У сфері соціального управління можна розглядати управління суспільством, державне управління, управління в громадських організаціях, управління виробництвом.

Управління в органах внутрішніх справ - різновид державного управління і повинно забезпечувати взаємодію систем, підрозділів і служб органів внутрішніх справ як єдиного цілого з метою виконання поставлених перед ними завдань у сфері внутрішніх справ держави.

Будь-яка спільна діяльність людей - виробництво чи дозвілля, політика чи освіта, охорона правопорядку в державі чи захист прав і свобод окремого громадянина -викликає необхідність погодження, координації, упорядку­вання і цілеспрямування індивідуальних та групових зусиль і волі, тобто відповідного управління. У ході історичного розвитку суспільства і виробництва, при ускладненні еко­номічних, політичних та соціальних умов життя людей, ак­туальність чіткого, наукового управління суспільством зро-

стає. Без системи управління людське суспільство немож­ливе, як неможливе воно без матеріального виробництва. Коли порушується управління в суспільстві, виникають кризові явища, які проявляються в занепаді виробництва, падінні духовності й моральності, зростанні злочинності.

Для характеристики управління необхідно визначи­тися в таких вихідних поняттях, як: «об'єкт управління», «суб'єкт управління», «управлінський процес», «управлі­нська взаємодія», «управлінські відносини», «мета управ­ління», «функції управління», «принципи управління», «сис­тема управління». «механізм управління» тощо.

Об'єкт управління - це те, на що спрямований свідо­мий, планомірний, організований, систематичний вплив суб'єкта управління. Метою такого впливу є спрямування об'єкта по шляху певного розвитку, надання йому стану впо­рядкованості, якісного визначення, відповідності певним ви­могам чи ознакам. Об'єкт управління можна розглядати в двох аспектах: елементно-структурному - як сукупність людей (персонально), виробничих, галузевих утворень і груп, а також функціональному - як діяльність, поведінку індивідів і конкре­тних груп людей.

Через управління люди, об'єднані в групи та органі­зації, впливають на суспільне виробництво, політичну сис­тему, установи культури, науки, освіти, виховання і цим за­безпечують узгодження різноманітних інтересів на рівнях держави, регіону, професійних і галузевих груп, міжособи-стісних взаємин тощо, організують сумісну діяльність, до­сягаючи намічених цілей, загальних результатів. Таким чи­ном, управління надає стійкості, стабільності об'єкту, під­тримує якісну специфіку, необхідну спрямованість його розвитку. Об'єкт управління, тобто той, ким керують, - це, передусім, колектив працівників організації чи підприємст­ва, а в органах внутрішніх справ об'єктом управління е та­кож матеріальні, фінансові та трудові ресурси.

Суб'єкт управління - це структурно окреслені спі­льноти людей з органами управління, які формуються ни­ми, та керівним складом (на персональному рівні), наділе­ним управлінськими функціями, який здійснює управлінсь­ку діяльність. Суб'єкт і об'єкт управління, їх окремі ком­поненти вступають у взаємостосунки з питань організації всіх сторін життєдіяльності установи чи підприємства. Ці

<<>>
взаємостосунки утворюють таким чином систему управ­ління. Між суб'єктом і об'єктом управління встановлюєть­ся зв'язок прямий (директива, наказ, розпорядження) і зво­ротний (доповідь, звіт, інформація про виконання).

Характеризуючи найзагальніші особливості проце­су управління, слід, по-перше, відзначити, що управління в суспільстві - це управління людьми за допомогою людей. Тому врахування потреб, інтересів, ідеалів людей в будь-якій галузі суспільного життя - економіці, політиці, соці­альній сфері, культурі - найважливіший критерій управ­ління, яке здійснюється державою.

По-друге, розглядаючи зміст управління, необхідно виділити свідомий вплив на різні об'єднання людей для ко­ординації, узгодження, організації їх діяльності, оптиміза-ції вирішення управлінських завдань. Оволодіння механіз­мом впливу на об'єднання людей, їх поведінку - основний шлях до зростання компетентності і професіоналізму в управлінні.

Дослідження першої відзначеної особливості про­цесу управління - людини (чи групи), яка виступає в ролі суб'єкта управлінського впливу на об'єкт, - дозволяє трак­тувати управління як специфічний вид діяльності повнова­жних, відповідальних, наділених владою і правами органів та осіб, покликаних привести процеси та явища, що проті­кають у суспільстві, у відповідність з інтересами та потре­бами суспільних груп, вимогами конкретної ситуації за до­помогою управлінського впливу.

Розкриття цієї особливості дозволяє виявити склад­ність організаційної структури управління, яка включає су­купність організаційно оформлених груп людей, поєднаних відповідними зв'язками та управлінськими відносинами. Ці зв'язки й відносини проявляються, як правило, при вироб­ленні та реалізації управлінських рішень.

На зрілість зв'язків і відносин організаційно офор­млених груп впливають такі показники, як рівень взаємодії суб'єктів управління, єдність і незалежність їх інтересів, соціальна спрямованість діяльності суб'єктів управління.

Вивчення другої особливості управління, а саме ха­рактеру впливу механізмів і систем управління на установи та організації, виробничі, політичні і правові процеси різ­них видів та рівнів, дозволяє з'ясувати, як у процесі реалі-

зації управлінських рішень досягається задана мета, настає запланований результат.

Управління являє собою такий процес взаємодії сторін, при якому одна з них чинить вплив на другу, друга ж виявляється здатною сприйняти такий вплив і будувати свою поведінку відповідним чином. Управління може вва­жатись успішним за умови, що суб'єкт (сторона, яка впли­ває) сформулював (визначив) мету взаємодії, а об'єкт (сто­рона, яка підлягає впливу) має засоби й можливості для її реалізації. Управлінська взаємодія може реально функціо­нувати тільки в тому випадку, якщо об'єкт управління ви­конує команди суб'єкта управління. Для проходження управлінського процесу необхідною є, з одного боку. наяв­ність у суб'єкта управління потреби й можливості керувати об'єктом, а з іншого, - наявність у об'єкта управління ба­жання й здатності виконувати ці команди, так щоб у цій взає­модії був обопільний інтерес, відчувалася взаємозалежність.

Належний рівень усвідомлення суб'єктом і об'єктом управління принципу обопільної зацікавленості проявляється в їх більш-менш однаковому розумінні мети управління.

Цілепокладання, тобто визначення мети, для досяг­нення якої здійснюється управління, є вихідним пунктом всієї управлінської діяльності і необхідною передумовою ефективності системи управління. Ніщо не може так нега­тивно вплинути на всю діяльність системи, як невірне ціле-покладання. І в важких, значних справах, і в малих, деталь­них, необхідно чітко, конкретно й зрозуміло для об'єкта управління визначити цілі діяльності. Навіть найдоскона­ліше забезпечення і найкращі умови праці викличуть даре­мні витрати ресурсів і людських сил, якщо цілі будуть не­реальні, незаконні, помилкові. Ціль, мета - це майбутній бажаний стан об'єкта впливу чи кінцевий бажаний резуль­тат процесу управління. Інакше кажучи, метою управління є заздалегідь визначений, запрограмований стан системи, досягнення якого в процесі управління дозволяє вирішити проблему. Наприклад, посилення службової підготовки, підвищення професійного рівня працівників міліції, по­кращення матеріально-технічного забезпечення дозволяють вплинути на рівень злочинності в області, місті чи районі.

<<>>
Уточнюють ту чи іншу мету конкретні завдання. Під завданнями слід розуміти реальні, конкретні питання, які потрібно вирішувати для досягнення мети.

Наприклад, мета - розкриття злочину. Окремі за­вдання: перевірка конкретних версій оперативно-розшуковими заходами, забезпечення відшкодування збит­ків, заподіяних злочином, усунення причин і умов, що сприяли його вчиненню тощо.

На жаль. в літературі, присвяченій вивченню упра­вління в органах внутрішніх справ, проблема мети розгля­дається як суто іманентна прерогатива суб'єкта управління. «Суб'єкти управління попередньо висувають певні цілі, -пише А.П.Коренєв, - і потім свідомо прагнуть до їх досяг­нення, здійснюють контроль за відповідністю своїх дій та­ким цілям. Отже, управління є діяльність цілеспрямова­на» . Для автора цього вислову теза про те, що мету управ­ління визначає тільки суб'єкт управління, постає чк сама собою зрозуміла.

Чи так це насправді? Розглянемо конкретний приклад.

Так, у ст. І Закону України «Про міліцію»" записа­но, що завданням міліції є захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, ін­тересів суспільства і держави від протиправних посягань. У відповідності з цим положенням міліція як інститут держа­ви виступає в ролі суб'єкта управління, а громадяни, гро­мадянське суспільство і державні заклади постають у ролі об'єктів. При прочитанні цієї статті складається враження, що захист основоположних цінностей громадян, суспільст­ва і держави від протиправних посягань є винятковою ме­тою міліції. Але варто звернутися до будь-якого кодексу законів і можна одразу виявити, що захист основополож­них цінностей від протиправних посягань - це завдання рі­зних закладів і організацій суспільства та держави, а також окремих громадян,

' Основи управлення в органах внутренних дел: Учебное пособие /Под ред. А.П. Коренева. М., 1988. С. 8.

² Там же. С. 8-Ю.

³ Див.: Відомості Верховної Ради України. 1991. № 4. Ст. 20.; 1992. № 36. Ст. 526; 1993. № 11. Ст. 83; 1993, №22. Ст. 234.

Проблема взаємодії суб'єкта та об'єкта управління при виробленні цілей управління сьогодні набуває особли­вої актуальності й специфіки. Місцеві органи управління все активніше виступають за рівність сторін - центру і ре­гіонів - при визначенні програм розвитку як економіки, со­ціальної сфери, культури, так і системи управління держа­вою і регіонами.

Спільна участь керуючої та керованої структур при формуванні завдань управління, прогнозування його ре­зультатів - це засіб взаємоузгодження інтересів двох співп­рацюючих у процесі управління сторін.

Залежно від масштабності управлінських проблем і рівня підготовки учасників управлінського процесу розро­бляються глобальні, загальні й часткові, стратегічні, такти­чні й оперативні, кінцеві, проміжні й найближчі завдання, які перебувають у певній залежності між собою. Так, част­кові цілі можуть бути визначені не раніше, ніж буде вста­новлено загальні цілі на більш високому рівні управління. Отже, останні є основоположними цілями, тому що на їх базі висуваються більш вузькі, детальні завдання для під­порядкованих систем управління.

Система взаємозв'язку загальних завдань з цілями меншого масштабу виробляється за допомогою методу по­будови «дерева цілей». За допомогою цього методу здійс­нюється розукрупнення цілей, що дозволяє кожну ціль ви­щого рівня подати у вигляді підцілей нижчого рівня. «Де­рево цілей» використовується для визначення конкретних завдань для кожного рівня управління і окремих виконавців.

Однак ефективність управління залежить не тільки від більш-менш чіткого співвідношення інтересів суб'єкта і об'єкта управління, деталізації цілей за рівнями і видами. Необхідно також забезпечити реальність впливу суб'єкта на об'єкт; передбачити шляхи реалізації загальних ін­тересів через індивідуальні; встановити відповідність між рівнем розвитку суб'єкта і об'єкта управління; ініціювати зацікавленість об'єкта управління в досягненні поставле­них перед ним цілей. Так, одна з аксіом теорії управління твердить: якщо ідеєю впровадження інноваційних процесів не перейняті керівник і не менш як 7-9 фахівців, розробля­ти програму впровадження нових технологій безглуздо.

<<>>
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що мета управління з точки зору суб 'єкта - це найбільш ефективне досягнення результату об 'сктом, а з точки зо­ру об 'єкта - це є бажаний його стан або бажаний резуль­тат його функціонування, отриманий шляхом вирішення поставлених керівництвом (але самостійно засвоєних) за­вдань. В цьому плані мета управління з боку суб'єкта і об'єкта управління не завжди співпадає.

Багатовіковий досвід та наукове узагальнення взає­мовідносин об'єкта і суб'єкта управління дозволяють виро­бити і сформулювати основні правила (принципи) організа­ції дій суб'єкта стосовно об'єкта управління. Знання прин­ципів управління дозволяє управлінському персоналу фор­мувати необхідні якості, характерні риси стилю діяльності, способи розробки оптимальних рішень, системи інформа­ційних зв'язків тощо.

В принципах управління розкриваються підходи до створення і вибору способів, форм і методів здійснення управлінського впливу, характеру взаємодії в системі упра­вління. Застосування суб'єктом управління принципів, спо­собів. форм і засобів впливу на об'єкт являє собою процес, який ділиться на етапи, періоди, операції, цикли, що в су­купності утворюють технологію управління.

Як бачимо, теорія управління розробляє сутнісні характеристики управління, обґрунтовує принципи, спосо­би, форми, стиль, технологію управління, а тим самим утверджує наукові основи управлінської діяльності, вивчає особливості прийняття й реалізації управлінських рішень, визначає зміст управлінських функцій.

ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ

Державне управління, частиною якого є управління в органах внутрішніх справ, забезпечується виконанням ряду функцій, під якими розуміють конкретні напрямки ді­яльності. Управління розглядається як серія безпосередніх, взаємопов'язаних дій, спрямованих на досягнення мети. Ці дії, кожна з яких є окремим процесом, значною мірою ви­значають успіх діяльності структури.