СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СУТНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ 3 часть

Таким чином, .структура управлінських відносин являє собою сукупність взаємозв'язків між суб'єктами управління, які надають суспільне необхідну спрямованість управлінській діяльності, забезпечують реалізацію цілей та завдань розвитку як окремих підрозділів, так і їх працівників.

Управлінські відносини, як можна було перекона­тись. с досить різноманітними, як різноманітними є конк­ретні цілі соціального управління, сфери застосування його функцій і т.п. Цілком охопити цю різноманітність не здатна жодна класифікація відносин з огляду на свою умовність. Але поряд з вищенаведеною класифікацією управлінських відносин слід назвати розподіл їх на основні і неосновні (допоміжні).

До основних належать такі управлінські відносини, які реалізуються через безпосередній вплив на той чи ін­ший об'єкт. Вони займають основне місце в системі соці­ального управління; це відносини, які реалізуються в про-

цесі застосування владних повноважень, грунтуються на прямій підпорядкованості суб'єкту управління керованих ним об'єктів.

Неосновні (допоміжні} управлінські відносини складаються між непідпорядкованими сторонами управлін­ського процесу, що виключає застосування влади.

Управлінські відносини розрізняють також як вер­тикальні, горизонтальні, формальні іі неформальні. Харак­теристику першої пари подано раніше, слід лише нагадати, що вертикальні - це відносини підпорядкованості, субор­динації: Міністерство внутрішніх справ, управління МВС в області, відділ МВС в районі, відділення міліції в селищі. Горизонтальні відносини - договірні відносини між рівни­ми. незалежними об'єктами (відносини координації між те­риторіальними і транспортними органами внутрішніх справ). Це відносини «суб'єкт-об'єкт» у процесі спільної управлінської діяльності, це можуть бути відносини «об'єкт-об'єкт» у їхній спільній діяльності при реалізації волі суб'єкта управління.

Слід зважати й на те, що поряд з установленими офіційними відносинами в процесі управління між його учасниками можуть виникати й неформальні відносини. Останні є добровільними відносинами, які не залежать від владних повноважень. Але в процесі управління їх не мож­на ігнорувати. Досить сказати, що від стану неформальних відносин в соціальному колективі (в тому числі, і в органах внутрішніх справ) багато в чому залежить ефективність і кінцеві результати всієї діяльності.

Узагальнюючи характеристики управлінських від­носин, можна підкреслити, що управлінські відносини яв­ляють собою такі суспільні зв'язки, в яких люди співвідно­сяться як суб'єкти і об'єкти управління - як керуючі, так і керовані.

«Управлінські відносини, - підкреслюють Ю.М. Коз-лов і Є.С. Фролов, - є конкретною формою соціальних зв'язків (суспільних стосунків) свідомо-вольового й органі­заційного характеру, в яких одна сторона виступає носієм (виразником) функцій управління (суб'єкт), а інша - відчу­ває на собі керівний вплив з боку першої (об'єкт), що відповідає цілям соціального управління,, обумовлений еконо­мічними і політичними основами даного суспільного ладу» .

ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ

Відносини між суб'єктами управління підпорядк2йиррро­вані певним тенденціям, і їх застосування в практиці упра­влінської діяльності не припускає довільності й стихійнос­ті. Керівні структури у своїх діях щодо об'єкта управління, тобто підпорядкованих структур, виконавців, спираються на вироблені пракгикою та узагальнені в теорії основні правила або принципи управлінської діяльності. Принципи управління - це вихідні, основні правила, керівні настанови, норми діяльності для впровадження системи, управління загальними процесами.

Принципи управління забезпечують інтеграцію окремих видів управлінської діяльності в різних підрозді­лах системи управління, взаємну їх погодженість та загаль­ну направленість на реалізацію вироблених цілей. На осно­ві принципів організується процес управління, тобто нау­ково обгрунтоване впровадження дій для здійснення упра­влінських функцій, вибору методів та прийомів управлін­ського впливу.

В теорії та практиці управління виділяють загальні принципи, тобто ті правила поведінки, якими мають керу­ватися всі суб'єкти управління незалежно від свого статусу, й принципи управління на рівні галузі (галузеві принципи) або на статусному рівні - інституційному, організаційному, груповому. З найбільш загальних виділяють принципи со­ціальної спрямованості управлінської діяльності, законно­сті, об'єктивності, комплексності и системності, гласно­сті, поєднання колегіальності й єдиноначальності.

Соціальна спрямованість в управлінні визначається різноманітністю інтересів учасників управлінських відно­син. У процесі вироблення й реалізації управлінського рі­шення органу управління доводиться враховувати інтереси суспільства, галузі, конкретної організації та соціально-професійних груп, які її складають (адміністративні пра-

Козлов Ю.М., Фролов Е.С. Научная организация труда:

Управление й право. М., 1986. С. 180.

цівники, спеціалісти, обслуговуючий персонал, робітники). Сьогодні від органів управління різні сфери суспільства вимагають прогнозування соціальних наслідків управлін­ської діяльності. Це належить робити також і в системі правоохоронних органів. Дана вимога випливає з фунда­ментальної настанови розвитку української держави, яка згідно з чинним законодавством України будується як соці­альне орієнтована держава.

Соціальна спрямованість управлінської діяльності в системі правоохоронних органів полягає в наступному. По-перше, під впливом структурної перебудови суспільного виробництва, формування різних форм власності, станов­лення ринкових відносин має місце процес соціальної ди­ференціації та соціальної нерівності в українському суспі­льстві. Але незалежно від свого соціального статусу в сус­пільстві (підприємець чи безробітний, фізично здоровий чи інвалід, керівник чи підлеглий тощо) всі його громадяни мають рівні права і міру правової відповідальності перед Законом. По-друге, силові інститути є своєрідними продук­тами суспільних процесів, і соціальна нерівність (в обсягах влади, доступі до магеріальних і духовних благ, в оцінці трудового внеску учасників управлінських відносин) влас­тива і їм. А це означає, що вищі органи управління повинні знати про потреби, нєстатки, запити своїх підлеглих, про їх забезпечення належними умовами, гідною оцінкою праці, системою просування по службі тощо. Така інформація є необхідною для того, щоб не допустити штучного створен­ня соціальної нерівності, яке може викликати соціальне на­пруження, конфліктну ситуацію. По-третє, особовий склад органів внутрішніх справ в основному відтворюється за ра­хунок делегування в систему ОВС представників практич­но від усіх соціальних груп суспільства. Представники різ­них груп приходять у силові інститути з надією реалізувати власні уявлення, ціннісні орієнтири на обрану спеціаль­ність чи професію, поєднати власні інтереси з державними. Коли ж ціннісні орієнтації молодої людини не співпадають з реальними функціями, роллю обраної професії і результа­тами праці, виникає конфліктна ситуація. Часто незнання природи незадоволення молодих людей, невміння керівни­ків розв'язати даний конфлікт призводить до підвищеної плинності кадрів у системі органів внутрішніх справ.

Вміння забезпечити соціальну спрямованість упра­влінських рішень є важливою умовою стабільності в роботі правоохоронних органів, ефективності їх діяльності.

Принцип законності в управлінській діяльності по­лягає в тому, що організація і діяльність апарату управлін­ня й посадових осіб регулюється нормами права. Принцип законності грунтується на підзаконному характері управ­лінської діяльності, на обов'язку кожного суб'єкта управ­ління (органу, посадової особи) діяти в межах наданих йо­му прав і повноважень. Всі акти управління (накази, інст­рукції, розпорядження) повинні спиратися на вимоги зако­ну. Ніякі посилання на необхідність, місцеві умови, ін­тереси справи, доцільність не можуть виправдати відхи­лення від закону. Явно незаконні управлінські рішення суб'єкта управління можуть не виконуватися, завдані неза­конними актами управління збитки відшкодовуються за ра­хунок суб'єкта управління в установленому порядку. За­конність в управлінні забезпечується системою організа­ційно-правових заходів, в тому числі й адміністративною, цивільною і кримінальною відповідальністю.

Призначення управління полягає в тому, щоб досяг­ти відповідності між діями суб'єкта управління й тенденці­ями функціонування та розвитку об'єкта управління. Ця відповідність досягається на основі пізнання й використан­ня тенденцій і закономірностей розвитку явищ та процесів. Чітке дотримання вимог об'єктивних закономірностей, урахування наявних можливостей, дійсного стану суспіль­них процесів складають зміст найважливішого принципу управління - принципу об'єктивності, який безпосередньо виявляється в науковій обгрунтованості та реалістичності завдань управління.

Управління - це двоєдиний процес, який містить у собі знання про закони розвитку процесів, закони управлін­ських відносин і практику управління, інакше кажучи, це поєднання теорії і практики. Теорія відкриває шляхи ефек­тивній практиці управління. Однак теорія і практика пере­бувають одночасно і в згоді, і в суперечних відносинах, можуть випереджати або відставати одна від одної, але не можуть знаходитись у стані тотожності й злиття.

Теорія - це пізнане, свідоме надбання практики, з'ясування її закономірностей, провідних тенденцій. Ось

чому так необхідно розвивати прикладні сторони теорії управління. Емпіричні дослідження дозволяють суб'єкту управління спиратися на більш вірогідну, науково апробо­вану інформацію для розробки управлінських дій.

Принцип об'єктивності дозволяє керівній системі використовувати знання об'єктивних законів для досягнен­ня цілей управління. Він спрямований проти суб'єктивізму й волюнтаризму, свавільних рішень, поспішних дій, що слабко враховують реальні ситуації й суперечні процеси. Принцип об'єктивності припускає принаймні три рівні нау­кового обгрунтування управлінських рішень: суб'єкт упра­вління повинен володіти системою загальних законів і ка­тегорій суспільного розвитку; теоретичними концепціями й результатами емпіричних досліджень; закономірностями управлінської діяльності. В такому підході забезпечується взаємозв'язок принципів об'єктивності, законності, систе­мності, комплексності в управлінні, створюється заслін від відомчих перешкод, роз'єднаних дій, ігнорування загаль­нодержавних завдань, що дозволяє управляти зі знанням справи, компетентне і професійне.

Про дію принципів комплексності й системності ми кажемо тому, що органи управління покликані розгля­дати всю сукупність факторів розвитку системи та її виро­бничо-технічних, економічних, політико-правових, духов­но-ідеологічних елементів і процесів яку часі, так і в просторі.

Принцип системності передбачає, що суб'єкт управління при виборі методів, форм, засобів впливу на об'єкт мусить враховувати ті зміни, котрі відбуваються в середовищі, в межах якого функціонує й розвивається сис­тема. Наприклад, органи внутрішніх справ при організації боротьби з економічними злочинами виходять з нової па­радигми про причини та обставини виникнення, форми ви­явлення економічних злочинів в умовах глибокої економіч­ної та політичної кризи, що дозволяє з огляду на таку ситу­ацію перебудовувати свою структуру, функції, ставити нові завдання.

Принцип комплексності в управлінні полягає в то­му, що в кожному достатньо складному явищі необхідно враховувати всі його аспекти: технологічні, економічні, со­ціальні, ідеологічні, психологічні, організаційні, політичні. Стосовно управління органами внутрішніх справ комплек-

сний підхід потребує повноти охоплення всіх сторін роботи підрозділів та співробітників, тобто має враховувати кри­міногенну ситуацію, штатну забезпеченість, матеріально-технічне постачання; ступінь кваліфікації і професіоналіз­му фахівців та співробітників; структуру робочого часу; за­доволення працею; санітарно-гігієнічні умови праці; інтен­сивність праці; режим праці - змінність; розміри фінансо­вого забезпечення, співвідношення розумових і фізичних затрат праці; суспільний престиж спеціальності; стан служ­бової дисципліни; стосунки між співробітниками в підроз­ділах; дотримання законності; зв'язки з населенням.

Ігнорування принципів системності та комплексно­сті в управлінні чи невміння їх використовувати на практи­ці не дозволяє досягати намічених цілей або дозволяє дося­гти їх частково, з надто великими затратами сил і засобів. Так, вузьковідомчий, некомплексний підхід призвів до сер­йозних порушень економічної рівноваги, соціальної й наці­ональної напруженості в ряді регіонів держави.

Гласність в управлінні - це забезпечення доступно­сті обговорювання й компетентної участі всіх учасників управлінських відносин у прийнятті управлінських рішень на основі широкої інформованості й врахування суспільної думки. Гласність включає правдиву, своєчасну і широку інформацію про дійсний стан справ у закладі, організації, є вираженням довіри й поваги до людей, їх здатності розі­братися в поточних подіях, виробити правильне рішення, свідомо брати участь в його здійсненні.

У системі управління принцип гласності постає ін­струментом реалізації прямого й зворотнього зв'язку між суб'єктом і об'єктом, адміністрацією та співробітниками. Реалізація принципу гласності в управлінській діяльності пов'язана з рядом основних напрямків її розвитку на прак­тиці. По-перше, з залученням працівників, фахівців до при­йняття управлінських рішень, коли особливо необхідним є відкрите та всебічне обговорення найважливіших питань та рішень, які приймаються. Передусім це пов'язано з проб­лемами соціального розвитку колективу, застосуванням си­стеми матеріального та морального стимулювання, розпо­ділом житла, пільг, перспективами розвитку, змінами ста­тусу тощо.

По-друге, в умовах ринку добробут закладу знач­ною мірою залежить від його іміджу на ринку товарів, по­слуг. З цією метою в міжнародній практиці вироблено сис­тему відносин закладів, організацій з широкою громадські­стю, націлену на популяризацію як самого закладу, так і якості його послуг за допомогою засобів масової інформа­ції, реклами, виставок, презентацій, виступів керівників. Ця система носить назву «паблік рілейшнз» і служить важли­вим методом укріплення авторитету державних і недержа­вних інститутів у суспільній думці. До послуг «паблік рі­лейшнз» широко вдаються сьогодні на Заході й силові ін­ститути суспільства. Поступово гласність стає інструмен­том популяризації діяльності правоохоронних органів і в Україні. При обласних управліннях внутрішніх справ фун­кціонують центри громадських зв'язків, систематично ви­користовуються засоби масової інформації для ознайом­лення громадськості з результатами оперативно-розшуко-вої роботи міліції, частішими стали зустрічі керівників правоохоронних органів з пресою, населенням тощо. Таким чином, вже можна говорити про певний досвід упрова­дження «паблік рилейшинз» у системі правоохоронних ор­ганів, який ще потребує узагальнення і розвитку.

Принцип поєднання єдиноначальності і колегіаль­ності в процесі управління відображає співвідношення двох основних форм виявлення владних повноважень. Єдиноначальність прямо пов'язана з персональною відпо­відальністю керівників за результати прийнятих рішень і є важливим засобом забезпечення оперативності управління. Натомість колегіальність виступає як форма колективної розробки проектів рішень і тим самим підвищує ступінь їх обгрунтованості. Колегіальність до того ж сприяє підви­щенню відповідальності колективу в процесі виконання вироблених і прийнятих управлінських рішень. При цьому єдиноначальність не втрачає своєї головної властивості, тобто відповідальність кожного керівника за прийняті ним рішення зберігається у повній мірі.

Єдиноначальність передбачає підпорядкування ко­лективу працівників волі керівника, начальника, який несе всю повноту відповідальності за діяльність певної структу­ри (органу внутрішніх справ, установи виконання покарань, пожежної частини, підприємства). Принцип єдиноначаль-

ності передбачає, що кожний працівник має одного і тільки одного безпосереднього керівника. Але один керівник, яким би він не був досвідченим і професійно підготовле­ним, не може охопити всі розгалужені напрямки управлін­ської діяльності, він не може бути одночасно спеціалістом з усіх питань, що належить вирішувати в процесі управління у сферах економіки і виробництва, технології, фінансів, права, кадрів, соціальної роботи тощо. Тому єдиноначаль­ність керівника слід підкріпити зусиллями інших спеціаліс­тів. Для цього начальник організовує колегію, оперативну нараду, штаб та інші допоміжні, дорадчі структури, тобто таку команду, яка допоможе виробити найбільш правильне комплексне колективне рішення та реалізувати його в жит­тя. В умовах сучасного надзвичайно складного процесу управління в органах внутрішніх справ поєднання єдинона­чальності з колегіальністю є виправданим.

Сучасному керівникові необхідно знати й інші принципи управління, зокрема, делегування повноважень, створення комісій, розподілу обов 'язків і відповідальності між членами загального керівництва, розробки положень про підрозділи, посадових інструкцій, визначення функціональних обов 'язків конкретних виконавців.

МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ

Метод управління - це сукупність прийомів, опера­цій і процедур підготовки та прийняття, організації та кон­тролю виконання управлінських рішень, які приймаються учасниками управлінського процесу. Для здійснення упра­вління його суб'єкти використовують відповідний до ситу­ації управлінський механізм. Він являє собою сукупність пізнаних закономірностей і принципів, які застосовуються на їх основі, форм і методів взаємодії суб'єкта і об'єкта управління в конкретних історичних та економічних умо­вах суспільства. Якщо закони визначають суттєві відноси­ни між суб'єктом і об'єктом управління, якщо принципи, виходячи з цих відносин, установлюють основні правила побудови й діяльності суб'єкта та об'єкта, то методи упра­вління виступають у ролі конкретних засобів взаємодії суб'єкта та об'єкта в процесі управлінської діяльності. Складовою частиною методу управління є операція Спроце-

дура), під якою розуміють конкретну, елементарну дію ви­конання згідно з управлінським завданням. «Під процеду­рою, - як вважають деякі автори, - звичайно розуміють по­рядок проведення дій, необхідних для виконання будь-якої справи, рішення, завдання» . Процедури визначають стадії, їх цілі, черговість і час виконання, конкретні дії на кожній стадії, підстави й приводи їх здійснення - взаємозв'язок між ними, способи їх документального оформлення і фіксації.

Методи засновуються на законах і принципах дія­льності суб'єкта та об'єкта управління. Тому вони покли­кані забезпечити такий склад і зміст прийомів, операцій і процедур у ході здійснення управлінської діяльності, такий порядок взаємодії людей, який, з одного боку, забезпечив би професійну, організаційно-технічну обгрунтованість рі­шення, а з іншого - максимально враховував би інтереси людей та організацій, яких воно торкається, які будуть його реалізувати. Ці дві сторони органічно взаємопов'язані. Не­достатньо, якщо рішення є оптимальним з чисто професій­ної точки зору, але не відповідає інтересам людей, бо в та­кому випадку вони не вважають його правильним, своїм, не розуміють або не сприймають причин, які його викликали. Таке рішення зрештою виявляється помилковим, недосяж­ним, завдає шкоди суспільству, галузі, організації. Як пра­вило, це пов'язано з використанням «келійних», «кабінет­них» способів управління. Для уникнення прорахунків не­обхідні такі методи управлінської діяльності, які забезпе­чують комплексну участь фахівців, співробітників, пред­ставників усіх сторін, котрі беруть участь в управлінських відносинах свідомо і відповідально.

В управлінні використовуються різноманітні мето­ди. Так, з точки зору діяльності суб'єкта управління на всіх етапах управлінського процесу виділяють чотири загальні групи методів: підготовки, прийняття, організації й конт­ролю за виконанням управлінських рішень. За характером впливу на виконавців розрізняють чотири основні типи ме­тодів управління: економічні, організаційно-розпорядчі, правові й соціально-психологічні. Виділяють також методи прямого (безпосереднього} та непрямого (опосередковано-

' Управленческие процедури. / Отв. ред. Б.М.Лазарев. М., 1988. С.5.

го) впливу - це, наприклад, адміністративні, матеріального і морального стимулювання праці тощо.

За масштабом застосування методи, які використову­ються в управлінні, поділяються на загальні (методи тестів, ін­терв'ю тощо) та спеціальні (організація службової діяльності тощо).

У кожному конкретному випадку метод має відпо­відати особливостям діяльності суб'єкта (цілям і завдан­ням, етапу управлінського процесу) та об'єкта управління. Як правило, на практиці використовується відповідна ком­бінація методів, яка забезпечує комплексність впливу.

В міру ускладнення управлінських процесів увагу теоретиків та практиків привертають ті методи, які най­більш повно відповідають змістові окремих етапів рішення управлінських завдань у різних сферах суспільства. Процес вироблення управлінського рішення, незалежно від змісту його цілей і завдань, на першому етапі - етапі підготовки рішення - потребує глибокого й різнобічного аналізу існу­ючих проблем, пошуку альтернативних шляхів їх розробки. Для здійснення цієї роботи необхідне залучення компетен­тних фахівців. Однак на практиці вони можуть представля­ти різні заклади, організації, установи, виражати особисті та групові інтереси. Вибір того чи іншого способу вирі­шення проблеми може торкатися цих інтересів, у зв'язку з чим виникає завдання усунути небезпеку суб'єктивізму при підготовці рішення. Одним з найбільш відомих та ефектив­них методів підготовки управлінського рішення при наяв­ності суперечних вимог є метод «мозкової атаки».

Метод «мозкової атаки» вживається для виявлення й визначення значущості проблеми, факторів, що вплива­ють на її вирішення. З його допомогою можна подолати недоліки традиційних способів розв'язання проблемних си­туацій, наприклад, за допомогою проведення нарад, де ма­ють місце пасивність окремих учасників, беззмістовність виступів, довготривалість обговорювань, сильний вплив конфліктів та суперечностей інтересів учасників на хід роботи.

Вказані недоліки долаються переважно зусиллями фахівця - організатора групової роботи завдяки дотриман­ню принципів формування групи й ходу обговорення проб-

леми, прийняттю до розгляду найсміливіших пропозицій і проектів, вибору найбільш оптимальних серед них .

Найбільш демократичним методом вироблення спі­льного рішення є дискусія як спосіб широкого залучення спеціалістів і співробітників до обговорення будь-якої складної проблеми. Особливість дискусії полягає в існу­ванні ще до початку обговорення різних варіантів розв'язання даної проблеми. Саме присутність різних ду­мок, позицій, нерідко конфліктних, служить основою для впровадження методу дискусії при виробленні управлінсь­кого рішення. Вона проводиться за допомогою визначення конкретної проблеми та відкритого публічного обговорен­ня шляхів її вирішення, спільного вибору з них найбільш ефективного. Дискусія передбачає вільний виклад учасни­ками своїх позицій, зіставлення різних підходів, обгово­рення переваг і недоліків, що вимагає відповідної організа­ції спільної роботи, визначених методичних заходів, знань та навичок для їх реалізації .

Комплексним методом, який охоплює всі стадії процесу підготовки й прийняття управлінського рішення, є метод ділової гри . Він знаходить застосування у випадках складних проблемних ситуацій (наприклад, надзвичайні події), які вимагають для свого вирішення взаємодії бага­тьох зацікавлених відомств, організацій. Їх роз'єднаність у реальній практиці сприяє виникненню непорозуміння, пра­гненню переслідувати власний інтерес, а іноді - дезінфор­мувати суспільство з приводу реально існуючих проблем і способів їх вирішення. Виникає необхідність зустрічі «об­личчям до обличчя», процедури взаємних «викривань», руйнування стереотипів поведінки.

Головне завдання ділової гри - організувати спіль­ну діяльність учасників вирішення проблеми так, щоб роз­крити реальну суперечність їх інтересів відносно проблем-Див.: Шушански Я. Методология рационализации / Сокр. пер. с венг. Предисл. й научн. ред. М.А. Ревазова. М., 1987. С. 84-90.

² Див.: Скворцов В.В. Психологические основьі подго-товки докладов й проведення дискуссии. М., 1982.

^ Бельчиков Я.М., Бирштенн М.М. Деловьіе игрьі. М., 1989; Галушко В.П. Деловьіе игрьі. К., 1989; Лифшиц А.Л. Дело-вьіе ифьі в управлений. Л., 1989.

<<>>
ної ситуації, виявити позиції, які примушують відстоювати загальні та групові інтереси, досягти обнародування необ­хідної інформації, допомогти учасникам почути й зрозумі­ти один одного, знайти шляхи до узгодження дій, мобілізу­вати їх здібності для отримання у підсумку суспільне необ­хідних рішень незалежно від відомчих чи групових при­страстей та прихильностей. Ділова гра - це репетиція, мо­делювання майбутньої спільної злагодженої діяльності. У діловій грі розробляються організаційні заходи та принци­пи взаємодії, практичні навички і вміння ними користуватись.

Важливим завданням суб'єкта управління є віднай­дення засобів реалізації вироблених управлінських рішень. При організації виконання управлінських рішень необхід­ним є процедура описання порядку реалізації конкретних управлінських завдань, з одного боку, і розподіл функцій, прав та обов'язків між окремими суб'єктами управління - з іншого. Одним з методів розробки такої процедури є рег­ламентний метод. Він являє собою спосіб описання поряд­ку виконання управлінських рішень і служить для розподі­лу управлінських завдань між виконавцями. Таке описання здійснюється у формі регламенту, в якому зафіксовано, хто, коли і в яких умовах вирішує ті чи інші завдання і хто несе відповідальність за їх успішну реалізацію. Під регламентом управління розуміють встановлення сукупності правил, які визначають структуру, функції та порядок діяльності суб'єктів, які здійснюють управління конкретним об'єктом - підрозділом, службою, територіальними та іншими орга­нізаційно оформленими' об'єднаннями людей. Регламент визначає послідовність виконання управлінських завдань та умов їх вирішення.

Регламент, як правило, складається для виконання конкретного управлінського завдання, яке входить у зміст діяльності організації або закладу і може включати такі по­ложення:

- організаційна структура, склад органів управління закладом та його підрозділами: адміністрація, нарада тру­дового колективу, суспільні організації; порядок утворення органів управління;

- конкретний розподіл прав та обов'язків, повнова­жень органів управління - між зібранням співробітників та адміністрацією;

- порядок вирішення службових та інших питань життєдіяльності закладу;

- порядок вирішення суперечностей, які виникають між окремих органами управління в процесі службової дія­льності;

- конкретні процедури прийняття рішень з окремих виробничих, фінансових, соціальних та інших питань;

- порядок призначення відповідальних керівників на всіх рівнях управління;

- заходи щодо матеріального, морального, адмініст­ративно-правового захисту прав і повноважень органів управління, підрозділів, служб та працівників, які беруть участь у роботі цих органів;

- порядок внесення змін і доповнень до регламенту управління закладом.

При реалізації управлінських рішень, програм ши­роко застосовуються методи колективної та індивідуальної матеріальної мотивації. Засобами мотивації виступають оклад, заробітна плата та винагорода.

Для надання стійкості організаційних зв'язків у си­стемі управління в процесі виконання управлінських за­вдань застосовують розпорядчий метод (метод розпоря­джень). Перш за все, він виявляється у виданні наказів, планів, інструкцій, розпоряджень та інших документів, що називаються актами управління.

Застосування цього методу викликане тим, що без­посередня діяльність людей в процесі управління не підда­ється детальній регламентації. Керуючись не тільки загаль­ними, але й особистими інтересами, учасники управління в своїх діях можуть навмисно чи не навмисно відхилятися від заданої спрямованості до мети.

Одним із видів розпорядчих методів управління є адміністративні методи. Це методи владної мотивації. Во­ни грунтуються на підпорядкуванні закону, правопорядку, вищій посадовій особі, мають обов'язковий характер. З їх допомогою діють механізми примусу, які формуються для захисту інтересів суспільства, держави, особистості, реалі­зуються права та обов'язки керівників, підтримується слу­жбова та трудова дисципліна, забезпечуються умови вико­нання працівниками своїх обов'язків. Але якщо у керівника є надмірне захоплення тільки адміністративними методами, то це може призвести до придушення ініціативи і підприє­мливості, самостійності мислення, очікування замість опе­ративної реакції на зміни умов діяльності.

Як бачимо, існують різні методи управління, кож­ний з яких має позитивні й негативні сторони. Найкраще. коли керівник використовує їх комплексно, коли вони в ді­яльності суб'єкта управління доповнюють один одного.

<<>>
РОЗДІЛ II

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА КУРСУ «УПРАВЛІННЯ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ»