І. Потерпілимвід цього злочину може бути лише власна новонароджена дитина рі. 4 часть

І'ішення Європейського суду з прав людини у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії»

інпия 2004 р.

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Майзіт проти Росії» від 20 січня 2005 р. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьев проти України» від 5 квітня

'/>•

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер-

ні наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р. (п. 3).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про-

иття та здоров 'я особи» (п. 27).

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження -карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до двох років.

І Об'єктомзлочину є здоров'я особи.

' Об'єктивна стороназлочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю; іідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причи­ні т'язком між зазначеними діянням і наслідками.

І Іропоняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкодженьдив., відповід-гитті 121 і 122 та коментар до них.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ II

і mm» 130

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслід­ком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов'язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповід­ного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідаль­ність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частина­ми 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 непотрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого ста­лася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження чи середньої тяжкості тілесного ушкоджен­ня через необережність охоплюється частинами 2 та 3 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 128 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків -тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб'єктзлочину загальний.

4. Суб'єктивна стороназлочину є основним елементом, за яким він відрізняється
від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за
яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у вигляді зло­
чинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа пе­редбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (ко­ли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Постанова ПВС №15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищен­ня влади або службових повноважень» (п. 11).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснен­
ня цієї погрози,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи,-
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Об'єктомзлочину є особиста безпека особи.

2. З об'єктивної сторонизлочин виявляється у залякуванні потерпілого позбавленням
його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово,
шляхом демонстрації зброї тощо.

Про поняття вбивства див. ст. 115 і коментар до неї. Погроза вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюва­тися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з'ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, ха­рактеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

\. Суб'єктзлочину загальний.

4. Суб'єктивна стороназлочину характеризується прямим умислом: винний усві-
і пос, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побо-
інняза своє життя, і бажає цього. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129,

факт,що погроза вбивством висловлюється членом організованої групи, має усві-новатися як винним, так і потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакоюзлочину є вчинення його членом організованої групи
ст.129). Про поняття організованої групидив. ст. 28 і коментар до неї.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви­ліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом іму­
нодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез­
печною для життя людини,-

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі­
ковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього
вірусу,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи
більше осіб або неповнолітнього,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

I Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) - це особливо небезпечна
Інфекційнахвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через

сутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів ванняпризводить до смерті.

2. Об'єктомзлочину виступають життя та здоров'я особи. \. Об'єктивна стороназлочину виражається у:

І) поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої неви-вноїінфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. І ст. 130);

^I1 зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби

• хно, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130);

)) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, і небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту

іини,належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на

І ПІД.ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та

іиххвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції,

знаються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від

иоманітних хвороб, у т. ч. тих, які у звичайних умовах не становлять небезпеки для

і таття131

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, сказ, ящур, натуральна віспа, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Найма, гострий респіраторний синдром (атипова пневмонія) тощо. Висновок про визнання тієї чи іншої особливо небезпечної інфекційної хвороби невиліковною слід робити у кожному конкретному випадку з урахуванням висновку судово-медичної експертизи. При цьому слід враховувати те, що у ст. 130 йдеться лише про ті інфекційні хвороби, які передаються від заражених людей здоровим вірусами, а не іншими живи­ми збудниками. Зараження людини інфекційною хворобою невірусної етіології не утворює складу злочину, передбаченого ст. 130, і має кваліфікуватись як інший злочин проти життя чи здоров'я людини.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зо­крема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, наданні донором - ВШ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання не сте­рилізованих шприців для ін'єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов'язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропоно­ваних закладами охорони здоров'я; б) до виявлення факту інфікованості повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, про можливість їх зараження; в) відмовити­ся від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тка­нин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається за­кінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Особа, яка в тій чи іншій формі контактує з носієм зазначеного вірусу, його кров'ю, іншими рідинами або тканинами, може і не захворіти на невиліковну хворобу з різних причин (наприклад, внаслідок недостатньої концент­рації вірусу). Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за частинами 2, 3 і 4 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Таким способом мо­же бути, наприклад, так званий ін'єкційний тероризм, коли потерпілому робиться укол шприцом або голкою із зараженою кров'ю. Цей злочин вважається закінченим з момен­ту фактичного зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину за­кінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потер­пілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спосо­бом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканності, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, статтями 155 або 156.

4. Суб'єкт злочину, передбаченого ч. 2 і ч. З ст. 130, спеціальний - це осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється

Проце працівником закладу охорони здоров'я, в якому проведено огляд, з урахуванням

ІИМОГзаконодавства щодо конфіденційності цієї інформації. Одночасно ВІЛ-інфіко-

іі.тому повідомляється про необхідність дотримання певних профілактичних заходів,

Прогарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну від-

повідальність за завідоме поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб

ІІрусомімунодефіциту людини. ВІЛ-інфікована особа зобов'язана письмово засвідчити

і одержання зазначеної інформації та попередження, після чого вона направляється

№ іікувально-профілактичного закладу для диспансерного нагляду та надання медич-

ИОІюпомоги.

ІЗ тексту КК випливає, що за ч. 1 і ч. 4 ст. 130 до відповідальності може притягува-ь і той, хто сам не страждає на невиліковну інфекційну хворобу, що є небезпечною

І ІЯ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ.

Зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, яке сталося ІНіслідокненалежного виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником

їх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, п.і іежитькваліфікувати за ст. 131.

5. Суб'єктивна стороназлочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується ислом,на що вказує використання звороту «свідоме поставлення». Для суб'єктивної , горонизлочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна необережність у вигляді зло­чинної самовпевненості.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується умис-ЮМ, змістом якого є створення небезпеки для життя людини. Якщо ж встановлено прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного треба кваліфікувати за ч 115.

(). Кваліфікуючими ознакамизлочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: І) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Про поняття цих ознак 1MBкоментар до ст. 133.