Зниження призначеної міри покарання (ч. З ст. 74). 9 часть

7. Поряд з призначенням одного чи кількох примусових заходів виховного характе­
ру, вказаних у ч. 2 ст. 105, суд може призначити неповнолітньому вихователя.

8. Правові наслідки звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів
виховного характеру однорідні з тими, які передбачені стосовно звільнення від кримі­
нальної відповідальності із застосуванням таких заходів (див. коментар до ст. 97). При
вчиненні неповнолітнім нового злочину в період відбування примусових заходів вихов­
ного характеру йому призначається покарання за сукупністю вироків на основі правил,
встановлених ст. 71, ч. 2 ст. 103.

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р.

Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» ни) 2 червня 2005 р.

Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації. Положення про професійне училище соціальної реабілітації. Затверджені постановою KM № 859 від 13 жовтня 1993 р.

Положення про центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. Затверджене поста­новою Кабінету Міністрів України № 1072 від 6 вересня 1996 р.

Положення про судових вихователів. Затверджене наказом Голови ВС, МЮ, Міністерства освіти № 478/63/7/5 від 15 листопада 1996 р.

Постанова ПВС № 5 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами законодав-і тки у справах про злочини неповнолітніх» (п. 19).

Постанова ПВС № 2 від 15 травня 2006 р. «Про практику розгляду судами справ про засто-іня примусових заходів виховного характеру» (пункти 5-12).

Стаття 106. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбуван­ня покарання у зв'язку із закінченням строків давності

1. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання
у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до
вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 цього Коде­
ксу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі
строки давності:

1) два роки -у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років - у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

3. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі
строки виконання обвинувального вироку:

1) два роки - у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавлен­
ням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за
злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за
злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді по­
збавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

3) сім років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на
строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
за особливо тяжкий злочин.

І. Па неповнолітніх поширюються загальні умови застосування давності притяг­нім до кримінальної відповідальності та давності виконання обвинувального вироку ванням особливостей, встановлених у ст. 106. Ці особливості полягають у ско-існні строків давності та їхній меншій диференціації. Звільнення від кримінальної

.... і.чіідальності у зв'язку з давністю, на відміну від звільнення за іншими підставами,

• і її не незалежно від того чи погоджується особа на закриття справи з цієї підстави.

' корочені строки давності застосовуються щодо осіб, які вчинили злочин до до-

ння повноліття. Тобто положення ст. 106 можуть застосовуватися і щодо осіб, які

и ні повноліття на момент вирішення питання про їх притягнення до кримінальної

ні цільності чи направлення для відбування покарання.

¹ >соба, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, звільняється від криміналь-

"і шовідальності, якщо від дня вчинення злочину і до дня набрання вироком за-

сили минули строки, вказані в ч. 2 ст. 106. Ці строки диференційовані з ураху-

м лише ступеня тяжкості вчиненого злочину і не залежать від виду покарання, яке

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XV

('шиття 107

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

передбачене за нього. Вони значно менші, ніж загальні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені ч. 1 ст. 49.

4. Особа, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, звільняється від відбу­
вання покарання, якщо обвинувальний вирок не було виконано в строки, вказані в ч. З
ст. 106.

5. Перебіг давності зупиняється у випадку ухилення особи, яка вчинила злочин у
віці до вісімнадцяти років, від слідства чи суду або ж від відбування покарання. При
цьому не має значення, чи досягла повноліття ця особа на момент такого ухилення.

Правило про подвоєння тривалості строку давності виконання обвинувального ви­року при його зупиненні, встановлене в ч. З ст. 80, поширюється і на неповнолітніх.

6. При перериванні строків давності внаслідок вчинення нового злочину середньої
тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину строки давності за злочин, вчинений у
віці до вісімнадцяти років, обчислюються відповідно до ч. 2 ст. 106.

7. Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106, але вже після досягнення
повноліття, особа вчинить новий злочин, то строки давності притягнення до кримінальної
відповідальності за нього обчислюються за загальним правилом, встановленим ст. 49.

8. Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, не може бути
призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене в
ч. 4 ст. 49. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної відпо­
відальності не може перевищувати десять років.

9. Положення про незастосування давності у разі вчинення злочинів проти миру і
безпеки людства, передбачених статтями 437^39, ч. 1 ст. 442, чи засудження за них
(ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80) поширюються і на осіб, які вчинили їх у віці від 16 до 18 років.

Постанова ПВС №12 від 23 грудня 2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» (пункти 2, 10).

Стаття 107. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин,
вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-
дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості
вчиненого злочину.

2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути за­
стосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці
та навчання довів своє виправлення.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути за­
стосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років,
після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення во­
лі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призна­
ченого судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий
злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення
волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у
віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до
позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, при­
значеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особ;і
раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достро­
ково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої
частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинили
умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

4. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м'яким по­
каранням не застосовується.

5. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звіль­
нення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання
нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими
у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

1. Особа, яка відбуває покарання за злочин, вчинений до досягнення вісімнадцяти­
річного віку, як і дорослий засуджений, може бути умовно-достроково звільнена від
покарання під час його відбування. Умовним звільнення є тому, що воно здійснюється
Я умови невчинення нового злочину в період, який відповідає невідбутій частині пока-
р.шня (така сама умова висувається і щодо дорослих осіб), а достроковим - тому, що
ноно відбувається до повного закінчення строку, призначеного судом. Щодо осіб, які
іічинили злочин до досягнення повноліття, ці строки є більш сприятливими.

2. Положення ст. 107 застосовуються щодо осіб, які відбувають покарання за зло-
ЧИН,вчинений у віці до вісімнадцяти років. На момент звільнення за правилами, вста-
ііітленими цією статтею КК, особа може бути і повнолітньою.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі ст. 107 за-
■ тсовується лише при відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Від інших видів
покарань, як основних, так і додаткових, особа, яка вчинила злочин до досягнення пов­
ноліття, звільненню не підлягає.

4. КК передбачає дві умови застосування умовно-дострокового звільнення від від-
чунання покарання особи, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років: 1) виправ-

іеннязасудженого; 2) відбуття обов'язкової частини призначеного судом покарання.

Виправлення засудженого свідчить про досягнення мети кримінального покарання і робить недоцільним його подальше відбування. Воно повинно встановлюватися на підставі об'єктивних даних, перелік яких щодо неповнолітнього ширший - доведене І \лілійною поведінкою та ставленням до праці та навчання.

Сумлінне ставлення до навчання і праці - це: дотримання виробничої і навчаль­ної дисципліни, зокрема тривалості часу роботи, розкладу навчальних занять; вико­нання виробничих і навчальних завдань на рівні своїх можливостей; прагнення під-ииіцити свої показники в роботі та оцінки тощо. Про поняття сумлінної поведінкиши. коментар до ст. 81. Засуджений повинен довести своє виправлення-належно Поводитисьпротягом усього строку відбування покарання, а не лише безпосередньо Передрозглядом питання про можливість умовно-дострокового звільнення від відбу-н.шия покарання.

Фактичневідбуття обов'язкової частини покарання необхідне для того, щоб: 1) за-иечити хоча б частковий каральний вплив на неповнолітнього і позбавити його ілю-проповне прощення, безкарність вчиненого посягання (особливо цепотрібно тоді, и неповнолітній раніше відбував покарання у виді позбавлення волі, тим більше, и до нього вже застосовувалося умовно-дострокове звільнення від покарання); !) протягомперіоду відбування покарання адміністрація установи з виконання пока-інямала можливість переконатися у його виправленні. Враховуючи, що неповноліт­ні іегше піддаються виховному впливу, обов'язкова частина покарання, яку вони повин­ні відбути,є значно меншою, ніж встановлена для дорослих.

5. Якщо неповнолітній відбуває покарання, призначене за сукупністю злочинів чи
пністю вироків, то при визначенні обов'язкової частки покарання слід виходити з

І и і кипокарання, яке слід відбути за найбільш небезпечний із вчинених злочинів.

6. До неповнолітніх не застосовуються передбачені ст. 82 положення про заміну не-
гої частини покарання більш м'яким покаранням.

7. Якщо особа, умовно-достроково звільнена від покарання, протягом невідбутої
піни покарання не вчинить нового злочину, то вона вважається такою, що повністю

•пала умову звільнення,- воно стає остаточним і безповоротним: особа ні за яких

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XV

умов не може бути направлена в місця позбавлення волі для відбування частини пока­рання, від якої вона була звільнена у встановленому законом порядку.

При вчиненні будь-якого (незалежно від форми вини і ступеня тяжкості) нового злочину протягом невідбутої частини покарання суд до невідбутої частини покарання приєднує покарання за новим вироком за правилами, передбаченими статтями 71 і 72. Якщо обидва злочини вчинено до досягнення вісімнадцятирічного віку, то остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

Постанова ПВС № 2 від 26 квітня 2002 р. «Про умовно-дострокове звільнення від відбуван­ня покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м 'яким» (пункти 2, 4-5, 14, 21).

Стаття 108. Погашення та зняття судимості

1. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досяг­
нення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-
91 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

1) засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після ви­
конання цього покарання;

2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяж­
кості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять
нового злочину;

3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом
трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони
протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

3. Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка від­
була покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий зло­
чин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими в
частині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини
строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті.

1. Правові наслідки судимості, які настають для дорослих осіб, повністю поширюються
і на осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку (див. коментар до ст. 88).

2. Судимість у осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку, погашається
відповідно до положень, визначених у ст. 108. Для таких осіб встановлено значно корот­
ші строки погашення судимості, ніж для дорослих.

3. Дострокове зняття судимості щодо осіб, які до досягнення 18-річного віку вчини­
ли злочин невеликої або середньої тяжкості, законом не передбачене, оскільки її трива­
лість і так невелика.

Дострокове зняття судимості з особи, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий зло­чин у віці до вісімнадцяти років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, допускається за наявності двох умов: 1) така особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (див. коментар до ст. 91); 2) спливло ні-менше половини строку погашення судимості, зазначеного в пунктах 3 і 4 ч. 2 ст. 108.

4. Порядок зняття судимості та наслідки зняття судимості щодо осіб, які вчинили
злочин до досягнення ними вісімнадцяти років, такі ж, як і щодо осіб, які вчинили зло­
чин у повнолітньому віці (див. коментар до ст. 91).

5. Положення ч. 5 ст. 90 про переривання строків погашення судимості у разі вчи­
нення нового злочину повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досяг­
нення 18-річного віку.

Постанова ПВС №16 від 26 грудня 2003 р. «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» (п. 4).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення кон­ституційного ладу або на захоплення державної влади

1. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких
Дій,-

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

2. Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріа­
лів із закликами до вчинення таких дій,—

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є
представником влади, або повторно, або організованою групою, або з вико­
ристанням засобів масової інформації, -

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням во­лі на той самий строк.

І. Основним безпосереднім об'єктом злочину є встановлений Конституцією і зако-іі.іми України порядок створення і діяльності вищих органів державної влади, пору­шення якого створює загрозу національній безпеці у політичній сфері. Його додатко-ІИМ факультативним об'єктом може бути встановлений порядок виконання представ­никами влади своїх службових повноважень.

Конституційний лад включає встановлені Конституцією України основні засади і и недіяльності суспільства, держави і людини в Україні. Його складовими є: 1) суве-ренітет держави (верховенство і самостійність державної влади усередині країни та її Незалежність у міжнародних відносинах); 2) форма правління (спосіб організації дер-і німої влади, за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада ;>аїни, главою держави - Президент України, вищим органом виконавчої влади - Ка­бінет Міністрів України і т. ін.); 3) державний устрій (унітарний з відповідним поділом > тих повноважень між вищими і центральними та місцевими органами державної

їй) та цілісність території; 4) державний режим (демократичний, що зокрема перед-

н можливість здійснення народного волевиявлення через вибори, референдум та ІНШІ форми безпосередньої демократії, гарантії місцевого самоврядування, захист дер-• тою прав і свобод людини і громадянина, ґрунтування суспільного життя на засадах

11 ичної, економічної та ідеологічної багатоманітності).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І

( таття 109

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Державна влада - це система сформованих у порядку, передбаченому Конститу­цією та законами України, органів, які уособлюють собою владу глави держави, законо­давчу, виконавчу і судову владу - Президент України, парламент, вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади, вищі та місцеві органи судової влади,- а також органи місцевого самоврядування і контрольно-наглядові та деякі інші органи, які, користую­чись певною незалежністю, de-jure не належать до трьох головних гілок влади (проку­ратура України, НБ, РП, ВРЮ тощо). Таким чином, існуюча в Україні державна влада є частиною її конституційного ладу.

У диспозиції ст. 109 поняття «державна влада» застосовується, так би мовити, у вузькому смислі. Іншими словами, мову можна вести про кримінальну відповідальність за дії, вчинені з метою неконституційного захоплення влади Президента України, законо­давчої, вищої виконавчої або вищої судової влади України, оскільки тільки за умови отримання такої влади група осіб може суттєво вплинути на суверенітет держави, її форму правління, державний устрій та державний режим і заподіяти шкоду державній безпеці у масштабі держави. Дії, вчинені з метою захоплення влади на рівні місцевого самоврядування, або змова про вчинення таких дій можуть бути кваліфіковані як пере­вищення влади чи самоправство. Такі дії, як проголошення певної адміністративно-територіальної одиниці України суверенною державою, кваліфікуються за ст. ПО як посягання на територіальну цілісність України.

Під державною владою у ст. 109 слід розуміти лише легітимну владу. Тому дії, спрямовані на захоплення раніше узурпованої іншими особами, нелегітимної державної влади, не містять складу розглядуваного злочину, і, якщо фактично вчинене діяння не містить складу іншого злочину, мають розглядатися лише у політичній, а не правовій площині.

2. З об'єктивної сторони злочин може виявитися у таких формах:

1) дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або
захоплення державної влади;

2) змова про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109);

3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або
до захоплення державної влади;

4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109).

До дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, можна віднести створення з вказаною метою не передбачених законодавством воєнізованих або збройних формувань чи груп, захоп­лення й утримання будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади (скажімо, будівель, де розташовані ВР, Адміністрація Президента України, KM), організація великомасштабних масових заворушень (у цих випадках дії винних мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 і статтями 260, 341 або 294), а так само фактичне створення незаконних вищих органів державної влади (на кшталт сумнозвісного ДКНС СРСР) тощо. В законі не вказується навіть приблизний перелік відповідних дій, проте, виходячи із мети їх вчинення, до них можна віднести лише такі дії, вчинення яких фактично може бути засобом її досягнення.

Злочин у першій його формі вважається закінченим з моменту вчинення відповід­них дій, навіть якщо їх мети досягнуто не було.

За конструкцією диспозиції ч. 1 ст. 109 спосіб вчинення дій, спрямованих на зміну чи повалення конституційного ладу, завжди є насильницьким, а для дій, вчинених з метою захоплення державної влади, такий спосіб не є обов'язковим.

Змова у ст. 109 передбачає угоду, досягнуту між двома чи більше особами, про вчинення спільних дій з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ла­ду або захоплення державної влади, яка містить певні істотні умови, що стосуються способу вказаних дій, сил і засобів тощо. Змова є закінченою з моменту досягнення угоди з зазначених істотних умов. Групу осіб, які досягли вказаної вище угоди, можна розглядати як звичайну групу осіб, які мають попередню змову про вчинення злочину

(м даному випадку це вже є злочином, склад якого побудований як усічений), але не як організовану групу, а тим більше злочинну організацію.

Публічні заклики передбачають хоча б одне відкрите звернення до невизначеного, І іс значного кола осіб, в якому висловлюються ідеї, погляди чи вимоги, спрямовані на ГЄ, щоб шляхом поширення їх серед населення чи його окремих категорій (представни­ків влади, військовослужбовців тощо) схилити певну кількість осіб до певних дій. Як­що такі заклики звернені до конкретної особи, вони кваліфікуються як підбурювання до іічинення дій, метою яких є насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або іахоплення державної влади.

Публічність є оціночною ознакою, і питання про наявність її має вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням часу, місця, обстановки здійснення за­кликів тощо. Наприклад, публічними завжди є заклики, зроблені під час зборів, демонст­рацій, мітингів, пікетувань, походів, інших подібних заходів та акцій.

Заклики слід відрізняти від поширювання неправдивих чуток, що можуть виклика­ні паніку серед населення або порушення громадського порядку, відповідальність за яке передбачена ст. 173-1 КАП.

Злочин у цій формі є закінченим з моменту висловлення винним відповідного за­клику, спрямованого на його сприйняття більш-менш широкою аудиторією. Одинич­ний факт висловлення відповідних ідей кільком особам не може розглядатися як публічні іаклики.

Розповсюдження матеріалів - це дії, метою яких є доведення змісту відповідних матеріалів до відома багатьох людей (невизначеної їх кількості або певного кола).

Для кваліфікації цього злочину має значення спосіб публічних закликів та розпо-исюдження матеріалів. Публічні заклики можуть мати місце на мітингу, зібранні тощо, І розповсюдження матеріалів - здійснюватися шляхом підкидання листівок до пошто-іихскриньок, розклеювання їх на дошках для оголошень, розсилання листів певним ірупам адресатів тощо і лише у цьому разі кваліфікуються за ч. 2 ст. 109. Публічні за­клики і розповсюдження матеріалів з використанням засобів масової інформації тяг­нуть відповідальність за ч. З ст. 109.

Матеріали - письмові чи зафіксовані на іншому носієві інформації (дискеті, аудіо- чи відеокасеті) звернення, листівки, плакати, газети, журнали тощо - тут висту­пають засобами вчинення злочину. Адже вони є речами, які знаходяться у динаміч­ному (а не в статичному, на відміну від предмета злочину) стані і за допомогою них суб'єкт впливає на об'єкт цього злочину. Оскільки законодавець використовує цей терміну множині, розповсюдження одного примірника відповідного матеріалу не містить складу злочину.

Розповсюдження матеріалів є закінченим злочином з моменту, коли хоча б частка иказаних підготовлених матеріалів потрапила до адресатів. Виготовлення, зберігання, носіння таких матеріалів з метою їх розповсюдження кваліфікується як готування до и'іинення злочину за ст. 14 і ч. 2 ст. 109.

3. Суб'єкт злочину загальний (тут і далі під таким визначенням розуміється фізична
осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16-річного віку і не має ознак
і пищального суб'єкта). Якщо ж злочин, передбачений ч. 2 ст. 109, вчинюється представ­
ником влади, це є кваліфікуючою ознакою складу злочину і потребує кваліфікації дій
іинноїособи за ч. З ст. 109. Про поняття представник влади див. коментар до ст. 364.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Крім того, для
ЦЬОГОзлочину у перших двох його формах характерною є спеціальна мета: насильни-
пі,ка зміна чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади. Насиль­
ницьким слід вважати такий спосіб дій, для якого характерним є застосування сили,
v і. ч. озброєної, інших засобів незаконного примусу.

Для публічних закликів до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу •бо до захоплення державної влади і для розповсюдження матеріалів із закликами до іічинення таких дій закон не передбачає зазначену мету як обов'язкову ознаку складу:

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Роздії І

і шиття ПО

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

відповідальність за ці дії має нести й особа, яка вчинила їх за дорученням інших осіб за грошову винагороду, тобто з корисливою метою.

5. Частина 3 ст. 109 передбачає ознаки, які обтяжують розглядуваний злочин, якщо він вчинений у формах, наведених у ч. 2 цієї статті. Відповідно до них кваліфіковани­ми видамипублічних закликів до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а так само розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, є вчинення їх: 1) з використанням засобів масової інформації; 2) представником влади; 3) повторно; 4) організованою групою осіб.

Про поняття повторність, організована група див., відповідно, статті 32 і 28 та коментар до них. Повторними у ст. 109 слід вважати публічні заклики до насильниць­кої зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а та­кож розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій, вчинені особою, яка раніше вже вчинила такий злочин у вказаних формах.

Під засобами масової інформації треба розуміти друковані засоби масової інфор­мації - періодичні друковані видання (пресу)- газети, журнали, бюлетені, відомості, інформаційні листки тощо і разові видання з визначеним тиражем, електронні, а також аудіовізуальні засоби масової інформації - радіо, телебачення, кіно, аудіо, відео тощо, їх використання для вчинення вказаних вище дій означає виступи у них зі статтями, доповідями, інтерв'ю тощо.