Зниження призначеної міри покарання (ч. З ст. 74). 6 часть

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку
може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні роз­
лади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого
психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може
бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним ста­
ном і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує три­
мання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може
бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно не­
безпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм
психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує три­
мання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бу­
ти застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небез­
печне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо пси­
хічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспі­
льно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і
потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого
нагляду.

6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого
примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосу­
вання таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опі­
кунам з обов'язковим лікарським наглядом.

1. Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеці-
I іізований заклад, центр, відділення тощо незалежно від форми власності, діяльність
ікихпов'язана з наданням психіатричної допомоги. Госпіталізація до психіатричного
окладу з відповідним наглядом означає, що особі надається психіатрична допомога в
і іаціонарних умовах.

2. Стаття 94 містить три критерії, які суд має враховувати при призначенні певного
ІИДупримусових заходів медичного характеру: 1) характер і тяжкість захворювання
(медичний критерій); 2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій); 3) ступінь
псоезпечності психічно хворого для себе чи інших осіб (соціальний критерій).

Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою психічного і.ічворювання, його глибиною і стійкістю, динамікою хворобливого процесу, прогно-юм його перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану ЇМ оби. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічногостану і поведінки в період вчинення суспільно небезпечного діяння є провід­ною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.

Тяжкість вчиненого діяння грунтується на положеннях ст. 12 про класифікацію

І ІОЧИНІВ.

Ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб містить оцінку: \ спільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що

НіСТали,суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин; б) психічного нуособи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для ото-

■і\ ючих,що випливає з характеру захворювання.

3. Перелік передбачених пунктами 1-4 ч. 1 ст. 94 видів примусових заходів медич-
пш о характеру є вичерпним.

Відмінність лікувальних установ з різними видами нагляду полягає в умовах нагля­чі хворими. Осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу з посиленим або су-мримнаглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними ново-і.цільно небезпечного діяння.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

Стаття 95

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

4. До неосудних та обмежено осудних осіб за медичними критеріями не можуть за­
стосовуватись однакові примусові заходи медичного характеру з числа передбачених
частинами 3-5 ст. 94. З огляду на те, що надання в примусовому порядку амбулаторної
психіатричної допомоги застосовується щодо осіб, які мають психічні розлади, наявність
яких саме і є критерієм обмеженої осудності (ч. 1 ст. 20, ч. 2 ст. 94), судам слід врахову­
вати, що до осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися
лише цей вид примусових заходів медичного характеру. Своєрідність зазначеної психіат­
ричної допомоги полягає в тому, що вона надається обмежено осудним особам у приму­
совому порядку одночасно з відбуванням покарання, призначеного за вироком суду.

5. За змістом статей 20, 94 надання обмежено осудній особі амбулаторної психіат­
ричної допомоги у примусовому порядку не зумовлюється призначенням їй певного
виду покарання. Тому слід вважати, що ця допомога може надаватися таким особам
незалежно від виду призначеного їм покарання: якщо воно пов'язане з позбавленням
волі, то здійснення зазначеного примусового заходу медичного характеру покладається
на медичну службу кримінально-виконавчих установ, а якщо не пов'язане,- на психіат­
ричні заклади органів охорони здоров'я за місцем проживання засуджених.

6. Згідно з ч. 6 ст. 94 суд може передати психічно хворого на піклування родичам
або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Такий захід не належить до приму­
сових заходів медичного характеру.

КПК (статті 416, 417).

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.

Постанова ПВС № 7 від З червня 2005 р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» (пункти 7, 8).

Стаття 95. Продовження, зміна або припинення застосування приму­сових заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів
медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіат­
ричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допо­
могу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує
необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких приму­
сових заходів.

2. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру,
підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 мі­
сяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду
із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі
відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового
заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-
психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду
заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить
обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового
заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування
примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник пси­
хіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну
допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатрично­
го закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До
заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунту­
вання про необхідність продовження надання особі такої психіатричної до­
помоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу
медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може пе­
ревищувати 6 місяців.

3. У разі припинення застосування примусових заходів медичного харак­
теру через змінення психічного стану особи на краще суд може передати її на
піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

4. У разі припинення застосування примусових заходів медичного харак­
теру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але за­
хворіли на психічну хворобу до постановления вироку, підлягають покаран­
ню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час
відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

1. Стаття 95 передбачає можливість продовження, зміни та припинення застосуван­
ня примусових заходів медичного характеру. Таким чином, суд не лише застосовує, а й
контролює весь процес надання особі психіатричної допомоги у кримінально-право­
вому порядку. Рішення з цих питань приймається судом за заявою представника психі­
атричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу. До
чаяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовує необхідність про­
довження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Комісія лікарів-психіатрів - це двоє чи більше лікарів-психіатрів, які колегіально приймають рішення з питань, пов'язаних з наданням психіатричної допомоги.

Відповідно до закону кожний хворий не рідше одного разу на 6 місяців оглядається комісією лікарів-психіатрів того психіатричного закладу, де він перебуває на лікуванні, і метою визначення його психічного стану і вирішення питання про можливість зміни ниду цього лікування або його припинення. Якщо у стані хворого відбудуться істотні шіни, представник психіатричного закладу подає до суду заяву разом із зазначеним висновком комісії лікарів-психіатрів.

2. За змістом ст. 95 КК, ст. 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» зміна
примусового заходу медичного характеру може полягати лише в його пом'якшенні у
ш'язку з поліпшенням психічного стану особи (наприклад, у переведенні її з психіат­
ричного закладу з посиленим наглядом до закладу зі звичайним наглядом) чи у скоро­
ченні строку перебування у психіатричному закладі.

Адміністрація психіатричного закладу за відсутності рішення суду не має права на свій розсуд припинити обов'язкове лікування. Підставою для припинення чи зміни примусових заходів медичного характеру є видужання особи або значне поліпшення її психічного стану, коли це виключає суспільну небезпеку хворого, незалежно від термі­ну його перебування у психіатричному закладі. При цьому тяжкість раніше вчиненого особою діяння значення не має.

3. Згідно з ч. З ст. 95 суд може передати психічно хворого на піклування родичам
■бо опікунам з обов'язковим лікарським наглядом, що не є примусовим заходом медич­
ного характеру.

4. Якщо застосування примусових заходів медичного характеру припиняється через
нидужання осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу
до постановления вироку, вони підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які
іахворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подаль­
шому відбуванню покарання. При цьому у випадках спливу строку давності притяг­
нення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального закону, наявності
ікта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої
розглядається справа, коли така згода необхідна, суд закриває кримінальну справу.

5. Провадженню по застосуванню примусових заходів медичного характеру власти-
іч особливі завдання, спеціальний предмет доказування, особливе процесуальне стано-
ммще ряду його учасників, особливості змісту і форми деяких процесуальних рі­
шень тощо.

Не лише підстави застосування примусових заходів медичного характеру, а й порядок досудового слідства та судового розгляду в справах щодо осіб, визнаних неосудними, або таких, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, під-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

Стаття 96

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

стави й порядок скасування (припинення) або зміни таких заходів, а також відновлення справ щодо осіб, до яких було застосовано ці заходи, передбачені кримінально-проце­суальним законодавством. Крім того, це законодавство регламентує порядок звільнення засудженого від відбування покарання в разі його хронічного психічного захворюван­ня, яке перешкоджає відбуванню покарання і водночас надає суду право застосовувати до такої особи примусові заходи медичного характеру або передати її на піклування органів охорони здоров'я. Але якщо така особа була засуджена до виправних робіт чи штрафу, то суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнення її від подальшого відбування покарання. Кримінально-процесуальним законодавством вирішуються та­кож питання, пов'язані із застосуванням примусових заходів медичного характеру що­до осіб, які захворіли на хронічне психічне захворювання під час відбування покарання. Справи про діяння неосудних (обмежено осудних) осіб за наявності обставин, пе­редбачених ст. 6 КПК, а також у разі недоведеності їх участі у вчиненні суспільно не­безпечного діяння, або якщо суд визнає застосування примусових заходів медичного характеру недоцільним, підлягають закриттю. У випадках, коли особа, яка вчинила су­спільно небезпечне діяння в стані неосудності (обмеженої осудності) або захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, видужала до винесення судового рішення чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути небезпечною для суспіль­ства, до неї не можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У разі закриття судом справи щодо неосудного (обмежено осудного) про це повідомляють органи охорони здоров'я для здійснення необхідного лікарського нагляду.

6. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише за наявності у
справі обгрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи про характер і тяж­
кість захворювання та заходи, які потрібно застосувати до хворої особи. Експерт не має
права давати висновок з юридичних питань: про осудність, неосудність і обмежену
осудність, винність, суспільну небезпечність особи, застосування до неї примусових
заходів медичного характеру, визначення виду психіатричного закладу, а також про
передачу особи на піклування родичам чи опікунам з обов'язковим лікарським нагля­
дом за нею. Вирішення цих питань належить до компетенції суду.

7. Суд визначає лише вид примусового заходу, але не строки. Його тривалість і під­
стави для припинення залежать від психічного стану хворого, особливостей перебігу
захворювання. Примусові заходи медичного характеру тривають доти, доки хворий не
перестане бути небезпечним для оточуючих.

8. Час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного ха­
рактеру (тримання у психіатричному закладі), зараховується в строк покарання за
правилами, передбаченими ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнкх
одному дню застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК,
ч. 1 ст. 423 КПК).

КПК (статті б, 408, 411, 416-424).

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.

Постанова ПВС № 7 від 3 червня 2005 р. «Про практику застосування судами примусовії заходів медичного характеру та примусового лікування» (п. 19).

Стаття 96. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від при­
значеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що
становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження
волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання.
У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється
у спеціальних лікувальних закладах.

1. Закон розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих
осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових
заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних,
примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу,
що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ч. 1 ст. 96). Застосування такого при­
мусового лікування є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до закону примусове
лікування застосовується поряд із призначеним покаранням.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і нарко­манів. КК 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване при­мусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 вживається узагальнене поняття - «осо­би, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб».

Основи законодавства України про охорону здоров'я відносять до соціально небез­печних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. До цього переліку необхідно додати також токси­команію (про її поняття див. коментар до ст. 21). ПВС у постанові № 7 від 3 червня 2005 р. (п. 24) зазначив, що стосовно наркологічно хворих не можна застосовувати ст. 96, оскільки алкоголізм та наркоманія ніби не становлять небезпеки для здоров'я інших осіб. Але така позиція видається спірною: насправді і алкоголізм, і наркоманія можуть успадковуватися, а отже, становлять небезпеку і для інших людей — потомків. Крім того, у цій постанові взагалі немає відповіді на принципове запитання: до кого ж можна застосовувати примусове лікування? Порядок здійснення госпіталізації та ліку­вання таких хворих, у т. ч. в примусовому порядку, встановлюється законодавством.

2. Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного і
медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) наявність
у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. До умов застосу­
вання примусового лікування у порядку ст. 96 належать: а) необхідність медичного ви­
сновку про наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я
інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування.

Стаття 96 не містить положень щодо продовження і припинення примусового ліку­вального процесу. Частково ці питання вирішено у кримінально-процесуальному і кри­мінально-виконавчому законодавстві. Частково ці питання розв'язує ст. 411-1 КПК -і лише стосовно алкоголіків і наркоманів.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 234 КПК), лікарської комісії (ст. 411-1 КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків і нарко­манів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково вхо­дять спеціалісти - лікар психіатр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має бути обґрунтованим не лише на результатах клінічного об­стеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що прово-дитьдізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за міс­цем проживання, роботи чи навчання. Особливу увагу необхідно звертати на факти до­ставления особи в органи міліції, приймальники-розподільники у стані сп'яніння. Якщо особа раніше перебувала на лікуванні у психоневрологічному або наркологічному дис­пансері, органи досудового розслідування зобов'язані витребувати також витяги з істо­рії хворого і надіслати їх комісії.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані нідповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи ток­сикоманом; чи потребує вона примусового лікування; чи є протипоказання до такого

І

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIV

< ішіття 96

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

лікування? Діагноз «хронічний алкоголізм» або «наркоманія» чи «токсикоманія» вста­новлюється тільки лікарем-наркологом. Медичним висновком про необхідність засто­сування до особи примусового лікування може бути акт судово-медичного освідування, судово-психіатричної або наркологічної експертизи.

Наркоманія - це хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксика­цією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охорони здо­ров'я, і який характеризується психічною або фізичною залежністю від них.

Термін «наркоманія» має застосовуватись лише в тих випадках, коли йдеться про захворювання, що стало наслідком зловживання наркотиками. За наявності ж хвороб­ливої пристрасті, наприклад, до психотропних речовин, всіляких токсичних речовин промислового й побутового призначення має вживатись термін «токсикоманія».

3. За змістом ч. 2 ст. 96 примусове лікування здійснюється за місцем відбування по­
карання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі. Останній вид
покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей
віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців
строкової служби та інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61). Отже, застосуванню
примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбав­
лення волі чи інших видів покарань (крім обмеження волі).

4. Закон (ч. 2 ст. 96) передбачає, що у разі призначення інших видів покарань, крім
позбавлення волі й обмеження волі, примусове лікування здійснюється у спеціальних
лікувальних закладах. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали
б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового ре­
жиму щодо осіб, які засуджені до іншого покарання, ніж позбавлення волі та обмеження
волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Стосовно алкоголіків і нар­
команів слід мати на увазі, що на практиці ця категорія засуджених проходить антиалко­
гольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охо­
рони здоров'я (стаціонарних спеціалізованих наркологічних диспансерах, наркологічних
відділеннях при психіатричних лікарнях, а також поліклінічних, амбулаторних нарколо­
гічних кабінетах при наркологічних та психоневрологічних диспансерах).

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені спеціалізовані лікувальні (для дорослих) та лікувально-виховні (для неповнолітніх) заклади, призначені для при­мусового лікування від наркоманії. Не можна вважати такими і центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх.

5. Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не
встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці
строки мають бути однаковими, тобто не можуть перевищувати дванадцяти місяців
(з урахуванням продовження строку примусового лікування).

6. Порядок застосування і виконання примусового лікування щодо засуджених до
позбавлення волі осіб регламентується кримінально-виконавчим законодавством.
Якщо під час відбування покарання в місцях позбавлення волі буде встановлено, що
засуджений має хворобу, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та він від­
мовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду подання про застосу­
вання до такої особи примусового лікування (ч. 2 ст. 117 КВК).

7. Таким чином, примусове лікування, встановлене ст. 96,- це кримінально-правовий
захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням
до особи, яка вчинила злочин та має хворобу, що становить небезпеку для здоров'я
інших осіб, з метою виліковування її від соціально небезпечного захворювання, профі­
лактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню нею злочинів.

8. Примусове лікування, що застосовується у зв'язку із вчиненням особою злочи­
ну та її засудженням, тобто яке пов'язане з кримінально-правовими відносинами,
необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адмініст-

ративно-правового заходу. Зокрема, згідно із ст. 1 Закону України «Про заходи про­тидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та повживанню ними» примусове лікування - це лікування на підставі судового рішен­ий хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продов-

вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. Гакелікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи ін­ших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв'язку з небезпечною пове-пикою хворого на наркоманію. Раніше воно здійснювалось в лікувально-трудових і п кувально-виховних профілакторіях МВС, які в 1995 р. були ліквідовані. Тепер ці наркологічні хворі направляються на лікування до спеціалізованих лікувальних за-КЛадіворганів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного ві-до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Ці іаклади визначаються МОЗ. Порядок лікування таких хворих та функціонування спе­ціалізованих закладів встановлюється KM.

На підставі зазначеного Закону не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешко-іжаєперебуванню в таких закладах, інваліди І та II груп, вагітні жінки і матері, що ма­ють немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До іаких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному МОЗ.

За постановою суду особа, яка перебуває на примусовому лікуванні, може бути до-і іроково звільнена від нього або виписана з лікувального закладу в разі тяжкого захво­рювання, що перешкоджає подальшому її перебуванню в цій установі, або коли відпала необхідність у лікуванні її від наркоманії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати 12 місяців) у разісистематичного порушення особою, яка перебуває в спеціалізованому лікувально­му закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досяг-ім позитивних результатів медичного впливу.

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього тягне иідповідальність за ст. 394.

КПК (статті 324, 411-1). КВК(ст. 117).

Основи законодавства України про охорону здоров 'я від 19 листопада 1992 p. (cm. 53). Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від '■І лютого 1994р.

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для Неповнолітніх» від 24 січня 1995 p. (cm. 9).

Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних рвНОвин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 р.

іакон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНЩ) ппі соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

іакон України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів іпрекурсорів» в редакції від 8 липня 1999 р.

іакон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000р. іакон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р. Інструкція про порядок виявлення та постановки на облік осіб, які незаконно вживають Наркотичні засоби або психотропні речовини. Затверджена наказом МОЗ, МВС, ГП, МЮ >П7/680/21/66/5 від 10 жовтня 1997р.

Порядок проведення медичного огляду та медичного обстеження осіб, які зловживають на-пшчними засобами або психотропними речовинами. Затверджений наказом МОЗ та МВС \Н/417від 16 червня 1998 р.