Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину осо­бою, яка має судимість за умисний злочин. 5 часть

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, вбігстроку давності за попередній злочин триває, а строк давності притягнення до і рнмінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ IX

8. За загальним правилом, перебіг зазначених у законі строків давності є підставою
обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Частина 4 ст. 49 встанов­
лює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, що вчи­
нили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне
позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування цього виду звільнення
від кримінальної відповідальності вирішується судом у кожному конкретному випадку
з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи вин­
ного та інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для
особливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативного звільнення
від кримінальної відповідальності. У разі, коли суд зробить висновок про доцільність
застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо суд
не визнає за можливе застосувати давність, постановлюється обвинувальний вирок і
винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'яз­
ковому порядку замінюється на позбавлення волі на певний строк, який визначається
судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.

9. Відповідно до норм міжнародного права ч. 5 ст. 49 передбачає, що особи, які
вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437),
порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення
(ст. 439), геноцид (ч. 1 ст. 442), повинні бути притягнені до кримінальної відповідаль­
ності незалежно від часу, який минув з моменту вчинення ними цих особливо небезпеч­
них злочинів проти миру та безпеки людства. Такі особи можуть бути засуджені у тому
числі до довічного позбавлення волі.

10. Про особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх у
зв'язку із закінченням строків давності див. ст. 106 та коментар до неї.

Конституція України (статті 8, 9, 62).

Конвенція про попередження злочинові геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. Ратифікована СРСР 18 березня 1954 р.

Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р. Ратифікована СРСР 25 березня 1969 р. (статті 1, 2, 4).

Статут міжнародного воєнного трибуналу від 8 серпня 1945 p. (cm. 6).

КПК (статті 11-1, 12, 89, 401).

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 р. «Про покарання осіб, винних у зло­чинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів».

Розділ X ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Стаття 50. Поняття покарання та його мета

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за
вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в пе­
редбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а та­
кож запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими осо­
бами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити
людську гідність.

1. Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм
наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є однією із форм реалізації кримі-
N.і іьної відповідальності.

До ознак покарання слід віднести те, що воно: а) є заходом примусу; б) застосову-I м.ся від імені держави; в) застосовується лише за вироком суду; г) застосовується и п.ки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому за-КОНОМпозбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого. Система і види покарань •піко визначені у КК.

Покарання є засобом примусу. Примус, що забезпечується силою державної влади м межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конс-гитуційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів

;іаїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на

мкі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі

■ іочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особ-
ІИВОЇчастини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначе­
них у його ст. 1.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи Медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).

2. Покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і застосову-

■ і ьсявід імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочин-
НІСТЬдіяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконан-

покарання, підстави й умови звільнення від покарання, систему органів і установ, іиканих застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію. Держава законодавчо встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого НСЮпорядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного засто-ання і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправо­вого держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним іженням.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ X

І шиття 51

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

3. Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у встановлено­
му законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з
конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї
покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави
не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою
кримінальну відповідальність.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину. Таке положення грунтується на теорії суб'єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний її зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину вихо­дять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків.

Таке ставлення у вину забезпечується і через законодавчу формулу презумпції не­винуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазна­чено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста­новлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону.

Принцип вини реалізується не лише через суб'єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основ­ні положення: 1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою; 2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особис­то; 3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин.

4. Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод осо­
би, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний
вираз (статті 52-64) і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засу­
джена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну
плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках
вона позбавляється: права власності (на певне майно - частково або повністю); волі (на
певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфі­
каційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Засуджений зобов'язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов'язані із застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод. Водночас КК (статті 389, 390, 393) передбачає відпові­дальність за ухилення від покарання та його відбування.

Мета покарання (ч. 2 ст. 50) - кінцевий результат, якого прагне досягнути держа­ва засобами кримінально-правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах: 1) кара засудженого - позбавлення або обмеження його прав і свобод; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важ­ливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покаран­ня є бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також на­явність рецидивної злочинності.

Виправлення засудженого - це такі зміни його особистості, які роблять його без­печним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття.

Запобігання вчиненню злочинів іншими особами - це так зване загальне запобі­гання злочинам. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільно небезпечними і всі особи зобов'язані уникати їх вчи­нення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки.

5. Міжнародно-правові акти, Конституція України визначають, що кожен має право 11.1 повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не-п<> юькому або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Тому покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність,

.і засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, мі ііювідно до виду покарання, страждання морального характеру.

Фізичні страждання - це такі страждання, які виникають внаслідок негативного мнчиву на фізичну сферу особи, тобто фізичний біль - певний психічний стан людини, II і їй визначається сукупністю фізіологічних процесів центральної нервової системи, нпкликаний надміру сильними чи руйнівними подразненнями. Фізичний біль має гні-Почий, тяжкий характер. У психічно здорової людини фізичні страждання неминуче іикликають моральні страждання, які можуть проявлятися у формах образи, сорому, і оря, депресії, почуття незворотної втрати тощо.

Гідність - внутрішня самооцінка особою власних якостей, здібностей, світогляду, и.но суспільного значення, що грунтується на громадському, тобто публічному визна­ченні цінності цієї особи.

Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції і римінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допус-і п і и безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим грунтом, на якому формуєть-

поширюється правовий нігілізм у суспільстві.

Стаття 51. Види покарань

1. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути за­стосовані лише такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфі­
каційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­
ністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

1. Стаття 51 визначає систему покарань - вичерпний, загальнообов'язковий пере-
пк визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю

) ігодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можли-ь при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь ічжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжу-ЮТЬ покарання. Вказану систему складають дванадцять покарань. Чотири із них - гро­ні,кі роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі -І попелами, які не були відомі КК України 1960 р.

2. На відміну від КК 1960 р. система покарань в КК 2001 р. побудована за принци­
пом «від менш суворого до більш суворого покарання». Такий же підхід застосовано і
при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівня-
Н0 більш м'які покарання, цей підхід має сприяти подальшій гуманізації правозастосов-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ X

< шиття 53

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ної практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів.

3. Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону.

Система покарань має загальнообов'язковий характер, який проявляється у тому, що: а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засу­джених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (статті 98-108) встановлює окрему систему покарань); б) ці покарання є обов'язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, служ­
бові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання
в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на
певний строк, довічне позбавлення волі.

2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­
ною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові пока­
рання.

4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання,
передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До основного
покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випад­
ках та порядку, передбачених цим Кодексом.

5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком
відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як до­даткові.

Основні покарання є найбільш суворими позбавленнями й обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до іншо­го або поєднуватися. За один злочин може застосовуватися лише одне основне пока­рання, вказане в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Призначення іншого, не вказаного в санкції норми основного по­карання, можливе лише у випадках переходу до більш м'якого покарання (ст. 69), замі­ни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82), а також у порядку амністії та помилування (статті 85-87).

Додаткові покарання, якими є позбавлення військового, спеціального знання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна, не можуть застосовуватися самостійно. Вони приєднуються до основного покарання.

Покараннями, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові, є штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Ці по­карання як основні застосовуються на загальних підставах. Як додаткове покарання штраф може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в санкціях норм Особливої частини КК, а позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю - і у випадках, коли воно не передбачене санкцією норми Особливої частини КК.

Штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю, а також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційно­го класу можуть застосовуватися як додаткові покарання і у разі звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням (статті 75, 77).

При призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції норми Особливої частини КК як обов'язкове (ч. 2 ст. 69).

Стаття 53. Штраф

1. Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і
межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу.

2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого
злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до
тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особ­
ливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

3. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо
його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.

4. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму
штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин
громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковува­
ний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один
місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподат­
ковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

1. Штраф як грошове стягнення в дохід держави, що накладається судом у випадках
і межах, встановлених в Особливій частині КК, є найбільш м'яким видом покарання,
ІКСможе застосовуватися як основне або як додаткове покарання. За своїм змістом
пі граф як покарання має майновий характер. Водночас він не є відкупом винного за
■чиненийзлочин. Штраф є найменш суворим видом в системі основних покарань і то­
му він не може бути замінений іншим покаранням (ст. 69).

2. Сума штрафу обчислюється виходячи з офіційно встановленого неоподатковувано-
ГО мінімуму доходів громадян (станом на 1 липня 2003 р. він становить 17 гривень). За
і.и пльним правилом, суд визначає розмір штрафу в межах від тридцяти до тисячі неопо-
шковуваних мінімумів доходів громадян. Цей розмір може бути вищим у разі, коли це
передбачено санкцією норми Особливої частини КК (наприклад, частини 1 і 2 ст. 204, ч. 1

-09, ч. 2 ст. 212, ст. 220). При визначенні розміру штрафу суд враховує тяжкість вчи-

іііного злочину та майновий стан винного. Про класифікацію злочинів за ступенем їх

іижкості див. ст. 12 та коментар до неї. Майновий стан винного є поняттям оціночним,

иіьки КК не визначений його зміст. Для оцінки майнового стану винного слід, зокре-

праховувати розмір: а) заробітної плати, пенсії або стипендії винного; б) грошових

ЮХОДІввід його підприємницької та іншої законної діяльності; в) доходів у вигляді від-

■ ОТКІвза банківськими вкладами; г) доходів від цінних паперів; д) доходів від земельної

м іянки;є) нерухомого та іншого майна, а також наявність на утриманні непрацездатних

і. При цьому підлягають врахуванню доходи як в національній, так і в іноземній ва-

ІЮТІ, атакож доходи, одержані винним в натуральній формі.

Відповідно до встановленого порядку суд пропонує засудженому у місячний строк довільно сплатити визначену вироком суму штрафу. У разі несплати штрафу, його

• нсння здійснюється в примусовому порядку. На підставі виконавчого листа, вида­
тно судом, звертається стягнення на особисте майно засудженого або на частку його

і на, що є у спільній власності, його заробітну плату, пенсію, інший дохід, за винят-майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком. V Передбачена ч. 4 ст. 53 заміна несплаченої суми штрафу виправними роботами

• громадськими роботами застосовується тоді, коли неможливість оплати виникла
іезоб'єктивні причини: відсутність заробітної плати, грошових заощаджень, майна,

піших доходів, на які може звертатися стягнення. Заміна несплаченої суми штрафу ін­шим покаранням не допускається.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ X

< тиття55

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

4. Штраф може застосовуватися як додаткове покарання і у разі звільнення від від­
бування основного покарання з випробуванням (статті 75, 77). Як основне покарання
штраф може застосовуватися судом при призначенні більш м'якого покарання, ніж пе­
редбачено законом (ст. 69), а також при заміні невідбутої частини покарання більш
м'яким (статті 82, 83) та при звільненні від покарання на підставі закону України про
амністію або акта помилування (ст. 85).

Штраф як основне покарання, призначений за один із злочинів, не підлягає скла­данню з іншими видами покарань при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70) та за сукупністю вироків (ст. 71), а виконується самостійно. Штраф як додатко­ве покарання також виконується самостійно (частини 3, 4 ст. 72).

5. Застосовування штрафу до неповнолітніх регулюється статтями 98 і 100.

6. Особи, засуджені до штрафу, визнаються такими, що не мають судимості, якщо
вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять
нового злочину (п. 5 ст. 89).

7. Особа, яка ухиляється від сплати штрафу, підлягає кримінальній відповідальності
за ч. 1 ст. 389.

Конституція України (статті 41, 63, 64).

КПК (статті 405, 410).

КВК (статті 26, 27, 28).

Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. (статті 6, 22).

Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» № 762/96 від 25 серпня 1996 р.

Постанова ПВС № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 14, 15).

Постанова ПВС № 9 від 28 травня 2004 р. «Про деякі питання застосування судами Украї­ни адміністративного та кримінального законодавства у зв 'язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб».